Коли мовчання стискає груди,
і ніч повільно торкається скронь,
я відпускаю тебе у люди,
у рими, ритми, підшкірний вогонь.
Ти вже не дотик, не голос поруч,
не крок назустріч, не рідне тепло.
Ти став рядками, ти серця порух,
ти те, що болем крізь мене пройшло.
Я переллю тебе в кожне слово,
в міжряддя —ніжність, у паузи — сум.
Щоб не ламатися знову й знову,
твій образ утворю із світлих дум.
І хай не буде вже спільних ранків,
розчиниться «ми» в ранковій імлі,
та ти живеш у моїх світанках —
відбиток болю на білому тлі.
Це втеча, так. Але все ж красива:
нема провалля — є тиша і зліт.
Я не твоя… і вже не вразлива —
Іду від тебе у свій власний світ.
13 квітня 2026 р.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
