Я пам’ятаю більше, аніж хочу.
Накоплює життя архів подій.
І кожна мить, мов морок серед ночі,
Вертає знов у спогади мої.
В них голоси медові вже прогіркли,
Тепло обіймів стерлось із долонь.
Та варто серцю лиш про них згадати —
Вони іскрять, палають, мов вогонь.
Змінити б грози в серці на мовчання,
Звільнитися від болю та образ.
Та час щоденник пише без вагання —
І в ньому зберігає все про нас.
І, може, в тім — не кара, а спасіння:
Несемо цей тягар, як власний хрест.
Бо поки пам’ять — доти є й коріння,
Що вчить іти крізь темряву без меж.
05 квітня 2026 р.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
