Я — та, що з вогню зростала,
серед попелу й золи,
де надія завмирала,
мов свіча край імли.
Я хотіла погаснути,
та вогонь не слухав:
він ріс із мене, наче з воску.
Я тримала слово в горлі,
як жарину в руці,
і коли ламались гори,
я ставала їм плечем.
Свобода — не слово. Не спів.
Це коли в чорну безвість
ступаєш — і раптом нема
ні страхів, ні неба, ні крил,
а тільки попіл під ногами,
з якого потім проростеш.
Тоді вогонь стихає,
тиша вчиться говорити,
і в долонях — не багаття,
а живе, м’яке світило.
<br>Urban Pacifist
