«Твоя брехня»

Невпинним градом хлинув на мене піт,
мовчали стіни, все навколо зтихло,
обманливі, брехливі шальки, просочувалася крізь імлу роса, як в той день, коли ми поклялися не брехати.
Обманлива натура, вивела із себе, з глибини вивелися камні.
Як жахливо, гидко бачити то все, краще б вмерли ми, як в книзі з подвигами тими, аніж бачити гидку реальність.
Обпльоване моє обличчя, вивів ти себе на зовні, омутом завглибшки втопив мене разом із собою.
Нехай, нехай!
Чому ж твої очі не червоніють, не видають вони і краплі сорому, жалю?
Що ж ти не залишив мені і сподівань, пожалкувати про те все, бо вбивчим поглядом пройшовшись, точивши ніж прямо різавши до крові.
Тож чому б мені мало бути шкода?
Хіба за той день, коли була імла, коли приховував ти свою позорну постать, коли могла дивитися тобі в очі, але о ні і про те мені не жаль, бо то все було обман…<br>Злата