Годинник ріже вечір без ножів,
Цілує осінь холодом у скроні.
А в кулаці — лише замерзлий гнів
І попіл, що зостався на долоні.
Ми так ретельно пестили свій страх,
Своє скляне, тонке, вельможне его,
Що не помітили, як на мостах
Дощ змив сліди останнього ковчегу.
І тане звук, і гаснуть маяки,
Які колись світили нам під ноги.
Тепер між нами — вирвані роки
І глухота асфальтної дороги.
Вокзал порожній. Рейки у піску.
Нема квитків на поїзди минулі,
І цей полинний присмак на льоту —
Ціна за кулі, що вже промайнули.
20 серпня 2026 р.
