Буря кипить в порцеляні, крізь запахи кави,
Кришаться чорні масні тектонічні пласти.
Крапля, що пальці пече аж до болю, мов лава,
Палить мости, які я не встигаю звести.
Шторм пахне терпким медово-гречаним полином,
В піні його закипають полярні сніги.
Час перестав бути тихим сповільненим плином —
Б’ється об гострі, скляні крижані береги.
Різко змиває цунамі ілюзій фактуру,
І залишає густий і гіркий абсолют.
Спалах і струм, що виламують архітектуру,
Раптом у серці пускають нестримний салют.
П’ю оцей хаос, затиснутий в межах фарфору,
Сковтую гнів, наче зорі, що впали на дно,
Струси земні, що підносять свідомість угору.
І розчиняюсь, мов темне й палке полотно.
20 серпня 2026 р.
