Чи знала я,що ти мене не любиш?
Так, знала!
Та серце вірило у знак.
Я йшла з тобою — крок за кроком,
а доля тихо шепотіла: ні-не так.
Наші дороги зійдуться на мить,
перехрестяться поглядом, болем.
А потім роки між нами лежать —
ти своїм шляхом, я — своїм полем.
Я пам’ятатиму тепло долонь,
і мужність руки — спокійну, живу.
Та разом із нею — гірку розлуку
і двері, зачинені в твою судьбу.
Серце болить — але не кричить,
бо ти йому не повірив.
А я знала: кожному — своя путь,
своя доля, свій берег і вирій.
У небі пристрасті — наче гроза,
а слово «люблю» б’є в скроні.
Я знала — не буде більше «нас»,
хоч, може, й не було ніколи.
У мріях летіла крізь довгі роки,
усю себе — без остатку.
Душу рвало на дрібні шматки,
та я віддавала — без платку.
Я знала. Ще в тій суботній ночі…
Бо бачила — серце твоє не моє.
І знала: полюбити не зможеш,
як би не прагнуло серце моє.
Та що робити душі скажи,
коли щодня вона лине до тебе?
Коли любить так чисто й щиро,
наче світ без тебе — не небо.
Їй лишається йти — і тобі йти,
по бруку холодному, різному.
І чути слова, що звучать у житті
самотнім, відлунням пізнім.
Вона не перестане жити.
І не перестане любити.
Бо кожен, хто душу торкнув хоч раз,
її вміє тихо зцілити.
Він несе цю любов далі в світ,
навіть сам того не знаючи.
Мені не жаль себе — жаль тебе,
бо любов — не втрата, а значення.
Я не забуду. Не відпущу.
Не сховаю в своє небуття.
Бо це і є любов жива.
Бо це — ї є-її життя!
(1.03.2026 КЕБ)<br>Елеонора Кіркіна
