Із "ДУМОК"

Це так дивно. Я читала,
Як горить моя душа.
Де тремтіла, де упала,
Де їй дали відкоша.
Наче двері в нові ночі
Відчинила серед снів.
Там мене чекали очі,
Люди там жили ясні,
Наче знала – далі ранок,
Але спершу буде це,
І мільйони моїх ранок
Припалила там – живцем.
Хто вона? Чому й для чого
Ця душа така моя?
Чи від пекла, чи від бога,
Наче все моя сім'я.
Все зійдеться в розумінні,
А чому мої рядки
Були правдою нетлінні
І читались навпаки?
Я не знала, як писала,
Я не думала про сни.
Як було, таким казала,
Я не плуталась у них.
Хто тоді мої долоні
Взяв в свої й створив світи?
Хто в мої вселився скроні,
І як так – то де ж бо ти?..
Невідома тиша плеще
Через край з моїх віршів.
Я побачила нарешті
Білий край життя душі,
Але там лежить пізнання –
Поміж мною і кінцем,
Мабуть, це моє кохання –
Стане судом і вінцем.
..Хто ти? Мабуть, я не знаю,
Ти в мені чи я в тобі,
Я зовсім не пам'ятаю
Свої ночі голубі,
Відчуваю здивування,
Як моя минула я.
Мабуть, моє сподівання –
Це і є моє ім'я.

Єлена