Залізо мовчки плавиться в печі,
Тріщить і стогне випалена цегла.
Замість думок — зола, кричать сичі,
Рве тишу гул, що вирвався із пекла.
І шум — не шум, а навіжений звір,
Кричить і тягне з мене сухожилля.
Він пробиває стіни і папір,
В обличчя кидає шматки безсилля.
Оті слова, розтягнуті у слиз,
Повзуть повільно, наче чорна нафта.
І пам'яті хребта неспішний тріск
І замість «завтра» чорна довга шахта.
Пульсує жила, мов масний шнурок,
І в голові клекоче біла брага.
Час вперто відмічає кожен крок,
Де замість літер вже панує спрага.
Набат не вщух, під шкіру він проріс,
Як мідний дріт, що наковтався струму.
Безжальний час скидає мене вниз —
Спустив на землю крізь горлання шуму.
Радіохвиля з іншого буття
Прорізує й пробуджує увагу
На право чути ще серцебиття.
Перевіряє так мою відвагу.
Він — вічний гул на зоряних шляхах.
Це мій конвой до самого порогу,
Де кожен герц — незримий гострий цвях.
Я знаю мову цього монологу.
І я живу. Крізь кукання зозуль
Учуся чути сміх, птахів і кроки.
Він — мій суворий, мовчазний патруль,
Який пильнує виборені роки.
04 вересня 2026 р.
