Їм сховатись ніяк від війни
Цим хортам, що бездомними стали.
Всюди в зграї збивались вони:
І прохали, прохали, прохали!..
В перехресних вогнях у степах
Кляту смерть обминали незриму,
Кожен з них погоріллям пропах,
Кволо гавкали в струп’ях на зиму.
Відвертаюсь, тікаю від них –
Їх багато, нема в них покори,
Щоб не бачить очей би отих
І не вгризлись кликами докори!
А той погляд у слід обдає,
Люто жалить вітрюгою з заді.
Їм байдуже, що голод їх б’є,
Та не можуть зарадити зраді.
Їхні очі питалися: де,
Де поділась їх мила утрата?
Може він – зара ось підійде!
Той, що мався за старшого брата.
Тільки, де той хазяїн, як взнать,
Коли все у ночі розгромили?
Чому стільки палає багать,
Коли добре у злагоді жили?
Їх багато – велике число
В дикім безлюдді міста степного.
А зневір’я їх швидко росло,
Не находячи прихистку свого!<br>А. Попик
