Терзають душу спогади порою,
Нема до себе й краплі співчуття,
То ж посиджу́, під деревом посто́ю,
Щоб втихомирити болюче каяття.
Мов реп'яхи думки ті причепились,
Зірвати б їх та кинути в сміття…
Гілки́ із вітром плеч тулились,
З-під тіні зиркала земля.
05.08.2026.
Ганна Зубко
