Смерть не лякає. Я вже горіла.
І знаєш що? Повернулась жива.
Я йшла босоніж крізь зраду і милість,
і не впала — бо в мені була суть, не слова.
Це не кінець — це просто поворот.
Я бачила гірше, ніж ніч у труні.
Смерть — не суддя. Вона без корон.
І я не схилюсь. Хай стоїть при стіні.
Мої шрами — не сором, а зброя.
Мій біль — не тягар, а мотор.
Я падала в безвість, вставала знов.
Не просила рятунку, не кликала зор.
Смерть — не ворог. Вона мені рівна.
Я не сховаюсь. Не здамся. Не зникну.
Бо навіть з попелу виросте диво —
і світло прорветься крізь найглухішу стіну.<br>Ольга Худан
