На ковадлі ночей розриваються темрява й тиша,
Із горнила вогонь виливає на хмари багрянець.
У холодних окопах злий вітер свій епос напише,
І танцює на сталі кривавий, запеклий рум’янець.
Я затисну у жмені гаряче, мов лава, коріння,
Де прадавні ліси пам’ятають ходу громовиці.
Крізь заржавлений час і глухе, стоголосе каміння
Пробивається світло живої, стрімкої криниці.
Не зламати хребта, що утворений болем і гартом,
Коли кришаться кремені й сиплеться попіл на плечі.
Стоїмо ми живі на скляній і крихкій нічній варті,
Де у тьмі бліндажів — смерть смакує їх душі… їх речі.
Хай лютує зима і металом у груди стріляє,
Але серце тримає цей берег, мов якір залізний.
Над розірваним світом досвітня зоря догорає.
Гарт… Ковадло і смерть. Кров… і крик — непокорений, грізний.
11 червня 2026 р.
