Скрізь одна, (привикнути б уже),
Йду, топчу́ життєву ту дорогу,
Вітерець компанію складе
І до річки йтимем нога в ногу.
По стежка́х, поміж дерев, кущів,
Поміж щебет,що з весни зостався.
Очерет як за́вжди шелестів,
Верболіз у хвилі задивлявся.
І дивилось небо поміж хвиль,
Що воліли до піску збігатись,
Замість рук Бог дав би мені крил,
Щоб додому з легкістю вертатись.
В ті стежки, дороги, береги,
У подвір'я кинутої хати.
Кажу вкотре:„Господи, прости,
Що себе не вмію я прощати!"
03.08.2026.
Ганна Зубко
