У чорних шпаринах підвалів густішає чад,
І стіни приймають удари, як власну вину.
Вимірюють час тут не стрілками, а невпопад:
Між вибухом й тим, як залізо вбиває стіну.
Земля запікається струпами вирв і траншей,
І небо над нею — розірваний навпіл брезент.
Тут тиша лякає сильніше за крики людей —
Затишшя заковує жахом тягучий момент.
Листи застрягають у пальцях і пахнуть дощем,
А спогад про дім став далеким, як світло від зір.
Тут кожен світанок стає обгорілим лицем,
Що суне крізь кіптяву ночі і пороху вир.
Вгризається жадно в будинки гарячий метал.
Суха геометрія — вижити, втримати край,
Коли під ногами лишається тільки підвал,
А збоку — обвуглений, вирваний з коренем гай.
04 жовтня 2026 р.
