Порозкидала доля нас по всіх світах,
По всім куточкам розбрелися її діти.
В якій землі судилось жити нам,
Де затишок знайти собі та дітям.
Чому сумні мої вірші… де ж брати ту бадьорість?
Коли ідуть бої, бої, кружляє небом горе.
Коли народжене дитя в собі гріха не мало,
За чорним вороном пішло, ще й землю не пізнало.
Уся Країна у бою і вдень, і в ніч ревуть сирени.
Як не перейти ту межу? Межу із розпачів та нервів.
Вже котрий рік іде війна, вже котрий рік руйнує долі.
Коли нап’ється вже вона, коли захлинеться від крові.
Та все ж надія не згасає. Та як без неї нам тут жити.
Хтось може вірить у дивину, та нам її самим творити.
26.06.2025
<br>Віктор-Севила
