Подощово ліс дозкраплено,
між дерев ярами припарки.
А у клена на руках вино –
кольорові жовтня вигадки.
Скрип, розмови нерозбірливо,
тягарем років приглушені,
в спину дивляться докірливо
душі, гіллям розгалужені.
Вирва раною потворною
кровоточить серце осені.
У шаленстві рукотворному
відпалали ранки росяні…
Вкрите дно іржі солоністю,
час збіга рудими цівками,
незакінченою повістю
з обгорілими сторінками.
"Со святими…"- понад зрубами,
"упокій…"- ще тліє сумом спів.
Скорострілами ростріляно
цвіт нескореної юності!
Як сухотний кашель вогкістю,
підземеллями жертовності,
зрада б'є невідворотністю
в скроню націосвідомості!
Невідмолені, непрощені,
душі вічною спокутою
калиновістю пророщені,
від минулих зим розкутою…
Під корою злого домислу
чистота ідей похована.
Переважило коромисло
вже останніми патронами!
"Ще не вмерла…"- обірвалося,
лісом – гром при небі чистому…
І луною обізвалося,
подолавши роки-відстані!
В'ячеслав Семенко
