Ось душа моя,
Морями, океанами відкрита,
У небо дивиться
Блакитно-сірими очима.
Спокійною, мов дзеркало, лежить
Поверх води.
Там, де лиш безодня,
Бувають бурі,
І хвилі б’ють об берег
В німій зажурі,
Коли вона болить.
Коли нерівним ритмом серце,
Жене гарячу чорну кров,
Коли здіймає велетнів залізних,
На гребнях темної води,
І спочивати кличе їх,
Униз, на дно…
Їй байдуже.
Їй все одно.
Живим залишити цей світ не зміг ніхто.
І їй немає діла часом,
Що там, в безодні та на глибині,
Під товщею, шаленим натиском води,
Роздавить все,
До дна притисне,
І мулом занесе сліди,
Та й поховає назавжди,
Глуха до крику, скільки не кричи.
А потім знову заспокоїться,
І буде, дивитись в небо,
Тими дитячими,
Блакитно-сірими очима…
2026 рік
