Людина завжди йшла за власним світлом,
Шукала правду поміж сотень слів.
Та хтось навчив її дивитись сліпо,
І розум тихо в темряві згорів.
Екран світився ніби образ в храмі,
Та звідти лився лиш один обман.
А люди слухали що з ящика казали,
Немов там Бог, а не простий туман.
Щодня слова мов крапельки отруйні,
Впадали в душі, в серце і думки.
І та брехня ставала не чужою,
А наче власні, рідні голоси.
Зникали сумніви, питання і тривоги,
Все стало чорно-білим навкруги.
Хто думав інше – той вважався ворог,
Хто голосно кричить – отой правий.
Поглянув брат з ненавистю на брата,
І друг ставав чужинцем лиш за мить.
Бо пропаганді не потрібна правда,
Їй досить страхом серце полонить.
Вона будує стіни між народів,
Де мали бути ріки і мости.
І живиться страхом, сльозами й кров'ю,
Щоб світло розуму не дати віднайти.
Ідуть роки і люди вже не чують,
Як совість тихо кличе їх назад.
Вони чужим амбіціям слугують,
Немов під чарами невидимих принад.
Неначе зомбі, ті що втратили свідомість,
Повторюють все завчені слова.
І вірять міфам, що екран віщає,
Хоч правда поруч, тиха і жива.
Та правду не задавлять заборони,
Її не знищить і брехні вогонь.
Вона проб'ється з попелу іскрою,
Відчувши теплоту чиїхсь долонь.
Бо сила не в екрані і не в владі,
Не в гучних гаслах, що лунають знов.
А в здатності лишатись при розладі,
Людиною, що вибрала любов.
Тож бережіть свій розум, мов святиню,
Не дайте страху серце оплести.
Бо той хто мислить вільно і сміливо,
Від пропаганди зможе відійти.
І коли раптом ви почуєте пророків,
Що кличуть ненавидіти когось.
Згадайте: світ не стане кращим й трохи,
Допоки правду не поставлять над добром .
<br>Сергій Вірещако
