Українські вірші

Поки горить свіча надії, Не варто серцю заніміть. Бо навіть зламані події Не можуть мрію зупинить. Буває важко йти крізь втому, Коли навколо ніч густа. Та кожен крок веде додому, Якщо мета твоя проста. Не бійся падати в дорозі, Не бійся втрат чи самоти. Бо навіть квіти при […]

Осінь навчила мене відпускати. Не голосно. Не зі сльозами. Просто одного дня дивитися вслід тому, що вже не повернеться. Листя не просить дерева залишити його. І небо не тримає птахів, коли вони відлітають. Тільки люди чомусь вірять, що можуть зупинити те, що давно вирішило піти.

Я написав тобі сотні слів. Про те, як минув мій день. Про те, що сьогодні вперше випав сніг. Про те, що мені досі подобається дивитися на захід сонця. А потім видалив усе. Бо деякі листи пишуть не для того, щоб їх відправити. А для того, щоб серцю стало […]

Найдивніше в житті — це зустріти людину, яка знає про тебе майже все. А потім одного дня стати для неї чужим. Наче ніколи не було тих розмов до ранку. Наче ніколи не було тих обіцянок. Наче все це наснилося лише тобі.

Є така тиша, яка голосніша за крик. Вона приходить уночі, сідає поруч і починає нагадувати про все, що ти намагався забути вдень.

Люди схожі на потяги. Одні залишаються надовго. Інші — лише на кілька хвилин. Але іноді саме ті, що затрималися ненадовго, залишають порожній перон у твоїй душі.

Мені подобається зима. Вона чесна. Не обіцяє тепла. Не вдає, що все буде добре. Просто вкриває світ білим снігом і мовчить. Іноді цього достатньо.

Є слова, які ми не сказали вчасно. І вони залишаються жити всередині нас. Стають віршами. Стають спогадами. Стають причинами, чому ми не можемо заснути.

Фотографії брешуть. На них усі усміхаються. На них усі щасливі. І ніхто не бачить, скільки всього ще попереду: розлук, втрат, і прощань.

Сьогодні дощило. І я раптом зрозумів: деякі люди схожі на дощ. Поки вони поруч — хочеться сонця. Коли вони йдуть — бракує саме їх.

Якби можна було надіслати листа в минуле, я б написав лише одне: «Не бійся любити». Бо навіть розбите серце коштує тих моментів, коли ти був по-справжньому щасливий.

Людина не зникає повністю, поки її пам’ятають. Тому деякі люди живуть у нас роками. У випадкових піснях. У запаху осені. У старих віршах. І в тих моментах, коли серце раптом згадує те, що розум давно відпустив.

Після опівночі всі думки стають чесними. І саме тому я не люблю ночі. Вони знають про мене занадто багато.

Я повернуся до тебе Ранішнім снігом в вікні, Сонечком ясним у небі, Світлом у ранковій імлі. Або ж весняним цвітом, Чи солов`їним співом, Теплом сонця зігрітим, Написаним мотивом. Щоб обійняти за плечі, Даруючи щиру любов. Я вдячний тобі за вечір, За зустріч чергову знов.

Повітряна тривога – динамік оповіщення, Ти в теплому вбранні спішиш в укриття. Забрала сон війна, і в телеграм сповіщення: Летить “шахед” ворожий, і знов сирен виття… В тривозі дні, тепер таке у нас життя. Пульсує біль у голові, депресія без осені. Ти зранку з кавою, шукаєш сенс буття, […]

Скрізь чути гомін і веселий сміх, Зима прийшла на наш поріг. Юрба дітей сніговика зліпила, Снігур розправив свої ніжні крила. Усюди відчуваєм дух Різдва, Калина на снігу як розцвіла. Ялинка дочекалася прикрас, Всміхається обновою до нас. Вітають діти зиму чарівну, Таку коротку сніжну мандрівну. Малює іній їм на […]

Всім і всякому хочеться жити Учора, сьогодні так й у завтра, напевно Жучку, червячку, як рибі, так і птиці, Як каменю, полю, так і річці напевно. Час плине у всіх, і звичайно, в людини Єй, ти, замислись вже, та небуде ніколи Стільки років, як зараз тобі. Тому тепер […]

Проснувся з ранку я на ганку, Дивлюся в небо, сонце світить. Його проміння тіло зігріва, Так добре, на душі спокійно. Птахи співають у горі, На небі чисто, нехмаринки. Навкруги зелень, квіточки, Весна на вулиці повсюди. Така прозора, чиста, ніжна, Лірична пісня грає на душі.