Я вчора розповів зіркам про тебе..
І про нас..
Про те, як ми зустріли літо в лісі,
Про твій чарівний спів і золоте волосся,
Про намір мій зробити перший крок,
А потім потонути в хвилях щастя.
Вони сказали, що ти є дзеркалом їх волі,
Що ми обидва створені для виконання
Давніх слів:«Одного дня два серця,
Прокинувшись від сну, збудують хвилю
Тих емоцій, що люди загубили ще давно;
Вони у танцях серед метеликів весни
Розкриються — і пролунає спів
Таємного зібрання;
Тоді чекайте, людство, звістку про розквіт
І прибуття до вас тих двох, хто врятував кохання».
Вони сказали, що ми обидва — це новий початок;
Я вірю, що одного дня ми створимо щось особливе..
Вона із посмішкою подивилася на хлопця,
А після сміх її був чутний скрізь.
Тоді і просто до світанку вони просиділи в Обіймах волі, що скорена Великому суду,
Дивилися на обрій, наближення якого і Сповістило усі куточки світу про зустріч
«Двох, хто врятував кохання»..
Марійка

Вже стрілки годинника вперто ідуть до світанку’
А я не лягаю! Бо знову самотність зустріне мене. Як щоранку.
Мені її очі холодні й сумні вже набридли.
І цей неминучий солоний наліт на обличчі огидний.
То сльози туги…
А був привілей мій…Колись… Вдихати твій запах щоранку.
І каву міцну наливати тобі в філіжанку.
Щоранку.
Цілунок, швидкий, відчувати між стопом й знаком “зупинка можлива”…
Й злитися! Знову затримався! І кучері знову від зливи.
Не цінували!
А зараз? Боже! Іде хай та злива..
А я би чекала на тебе, годинами, милий.
Мати б можливість тобі подавати ту каву щоранку.
У філіжанку.
А не чекати дзвінків й рідких повідомлень, як бранка.
Так дурно втрачали ми час на даремні сварки й образи.
Яка в тім різниця, хто правий. Аби прокидатися разом.
І слухати тихо всю ніч кожен вдох твій й видих.
І розчинятись в повітрі ночей наших тихих.
Іванка Лутченко

Вона хотіла, щоб це був лиш сон,
Щоб прокинутись й забути.
Наче потрапила в полон
Фортепіано, музики.

Її намагалися переконати,
І знаєте, вдалося.
Та щоночі вона хотіла засинати
Й думати, що все це лиш здалося..

“Назад дороги вже немає!”
Вслід їй всі кричали.
“Чого ти зла така.. не знаю”
Вона лиш думала:”Дістали…”

Ні, вона любила музику,
До певного моменту.
Тоді відчувала запах бузку,
Мріяла, що їй ставитимуть монументи…

Зараз же, просочена ненавистю
До фортепіано, до нот.
“Музику, я ж все одно люблю..”
І ці думки записувала в блокнот.

Любить не ту, яку потрібно, здавалося.
Вона хотіла слухати її,
Тому від світу усього сховалася.

Хтось намагався відчинити
Її серце, почуття і співчуття.
Та вдалося лиш замкнути
Назавжди для себе це малесеньке життя.
Павлюк Вікторія

Обійми її. Пригорни до себе,
Подивися в очі,
Усміхнися їй.
Вона не спала вже 3 ночі,
Чекаючи на поцілунок твій.

Вона сумує, а ти цього не бачиш.
Вона все чекає,
Коли ти їй пробачиш.
Вже третю ніч сльози проливає,
Думає…

Чи ти побачиш серед інших,
Серед дітей,
Її ніжну, невинну усмішку ?
Чи каратимеш ти людей,
Які псують її доброту ?

Чи знайдеш тисячі доріг,
Тільки щоб прийти до неї ?
Чи, можливо, кохання не зберіг?
Може, тобі байдуже на неї ?

Обійми її.
Пригорни до себе,
Дивлячись на пташок вирій.
Ти ж бачиш, як їй це треба…
Накинь на дівчину плащ свій,
Поцілуй, і скажи:”Ти моя потреба”

І вперше за місяць розквітне вона.
Мило всміхнеться на твої слова.
Ви підете разом, далеко, у край,
Де не буде нікого, лише ваш рай.
Павлюк Вікторія

Вона приходить вночі, коли ніхто не бачить.
Вона рубає з-за плеча, коли ти не помічаєш.
Не оглядайся ніколи, вона йде за тобою.
Йде крок в крок.
Не оглядайся ніколи, не спокушай долю.
Пам’ятай – вона подзвонить навіть у дзвінок.

Твоє тіло розчленує, душу забере.
Не забувай про неї, і не бійся,
Бо страх її не вб’є.
Заховайся, добре заховайся,
Бо інакше – смерть легко тебе знайде.

Смерть завжди стежить за тобою,
Нитки життя відрізає.
Не нехтуй собою,
Але, хто ж знає…
Може прийде до тебе, бо вже час?
Може, бо їй байдуже на нас?
Вона не питатиме чи треба,
Не питатиме, чи хочеш жити.
Вона виконує роботу.

Можливо якось, смерть закохається
І перестане вбивати.
Можливо, вона теж погано почувається.
Можливо, теж хоче знати
Як себе ж саму подолати.

Можливо, закохатися у парубка,
Що вільно бігає у лісі.
Або знайде малого горобця,
Й буде захищати його, навіть будучи на стрісі.

Та ти пам’ятай, вона слідкує.
Тікай – не тікай, всюди знайде.
І навіть філософський камінь тобі не допоможе,
Але ти пам’ятай – вона переслідує тебе усюди.
Павлюк Вікторія

Можливо, якось, серед шуму гармат та грому,
Я почую твій голос і ми будемо разом знову.
Ми зустрінемося після війни, дивитимемось на зорі,
На воду, хвилі, такі прозорі.

Але зараз, я не впевнена, чи побачимося ми,
Не впевнена, чи доживемо до наступної зими.
В те що все буде гаразд, я хочу вірити,
Але все частіше турбують нав’язливі думки.

Плачу, коли читаю новини.
Ці всі люди.. Діти, ще ні в чому не винні,
Помирають від ракет.
Вони в цьому винуваті, москалі прокляті…

Кожна дівчина, мама, дитина
Боїться побачити серед всіх тих імен таке знайоме..
То тільки москалів провина,
Що не побачить мати свого рідного сина.

Біженці, що марять бажанням повернутись додому.
Дівчина, що молить бога, лиш би побачити свого хлопця знову.
А вони не визнають вину…

Я знову плачу.
Боюся, що більше тебе не побачу…
Читаю новини знову,
Всі люди, яких ґвалтували.. ні, це все їм не пробачу..

Та можливо якось, серед шуму гармат і грому,
Ми з тобою побачимось знову.
Я почую твій голос, наповнений любов’ю,
І більше ми не розійдемося ніколи.
Павлюк Вікторія

Так хочеться тиші
У цім божевіллі
Так хочеться тиші
І просто летіти

Так хочеться тиші
Поряд з тобою
Щоб чути лиш подих
Коли я з тобою

Так хочеться тиші
Щоб просто мовчати
І зазирати у очі тобі
Щоб просто кохати

Так хочеться світла
У темній безодні
Щоб все навколо
Не було самотнім

Так хочеться бути
Поряд з тобою
Просто назавжди
До останнього слова
Вікторія Мельниченко

Твоя байдужість мене ранить
Твої слова такі гіркі
Я в твої очі зазирала
Але вони немов німі
Вони байдужу поглядали
А я закохувалась в слід
Душа моя забудь кричала
А серце все кричало,ні
І що робити з цим не знаю
Куди подіти ці думки
Моя любов так не згасає
А твої очі все сумні
Вікторія Мельниченко

Згустки крові на долонях
Ось такий кривавий бій .
Ти караючи караєш
Душу ти на клапти рвеш
Мов в полоні ти тримаєш
Не відпустиш ти авжеж
Випусти а краще вбий
Краще смерть ніж гріх омани
Ніж глухий німий полон
серце рветься у кайданах
В болю також є кордон
Та важкі криваві муки
Манять покликом до волі
Краще тисячу ударів
Аніж в грішного в полоні
Крик душі став тишиною
Тільки тиша криком стала
Всьому ставиш ти ціною
Те що у ціні упало
Щастя ти собі не купиш
Ні за які в світі кошти
Смерть не купиш
Та за мізер… побудуєш собі мощі
Тільки слава марна справа
Дурню велич блазню хист
починається забава
Тільки в дурнів інший зміст
Вищі правлять з висока
Справедливості немає
Є питання є ціна
Розуму не вистачає
тільки вищі також смертні
нами править тільки смерть
Тут вона всім заправляє
Виставляє свою чверть
Та в неволі як в неволі
Сам з собою в самоті
І в палітрі новий колір
У палітрі почуттів
Розбивається палітра
З неї ллється чорна кров
Вдача добра та не хитра
Найобрядніша з основ

SMUK

Кожен день в нас одне і те ж саме
Телефон у руці, і найближчим гудок
Як боюся, не додзвонитись до мами
Як боюся почути я стогін думок…
Олексій Каро