Капличка закрита . Тільки п’ята.
Але мама на колінах під дверми
І проси Бога , за свого солдата,
І щоб ніколи не було війни.

Ось сходе сонце і воно зігріє
Слова, що молять мамині уста.
Росою падає сльоза, але живе надія
Все буде добре, хоча доля непроста.

Ми проводжаєм діти в школу,
Весільну подорож і навіть в чужину.
Але ніколи, чуєте , ніколи!
Не хочем проводжати на війну.

Стояла мама на колінах зранку
Просила Бога, потім тихо встала,
І їй побачилось ,що син стоїть на ганку,
А з ним онука, мов барвінок кучерява.

Вони щасливі, райдуга схилилась,
І під вікном троянда розцвіла,
Черешня – матінка до хати притулилась,
Так, все збулось, закінчилась війна!!!!

ЛАРИСА ЗАКІЄВА

Зупинити

В кожен дім лелека прилітав,
Подарунки людям дарував.
Прилітай, сьогодні ясна днина
Подаруєш мені дочку або сина.
Я відкрию двері, відчиню вікно,
Приготую частування,червоне сукно.
Хай не знають втоми крила.
В тобі є священна сила,
І тебе чекаю так давно.
В вечір помолюся Богу, поможи!
Вітер нехай стихне, дощик зупини.
Моя пташка дев’ять місяців в дорозі
Відчуваю! Ось, вже на порозі.

ЛАРИСА ЗАКІЄВА

Зупинити

Відпустила ворона, хай летить.
Сталася щаслива його серцю мить.
Був закритий в клітці, колись врятувала.
Відпустила ворона, та й засумувала.
Відпустила ворона на зорі, світало.
Защемило серце і самотньо стало.
Все вдивлялась в небо, сум, сльоза тече…
Впало пір’я ворона на моє плече….

Л. Закієва. Торино 2021

ЛАРИСА ЗАКІЄВА

Зупинити

На вокзалі, біля входу
Милостиню сліпий просив.
І до нього, в душі з Богом
Хто хотів, той підходи́в.

Кожен день в пітьмі, незрячий.
Чи зима, чи то весна.
А сьогодні вранці тихо
Підійшла жінка одна.

Та й питає:»Добрий старче,
Щоб хотів ти для життя?
Маю грошей, скільки хочеш
Вони мені,як сміття.»

А сліпий все тільки в землю.
Він не бачив дивних хмар.
Тяжко видихнув, та й каже:
« Подаруй мені…ЛІХТАР…»

ЛАРИСА ЗАКІЄВА

Зупинити

Рука в руці, разом в соломі,
Хоча з тобою ледь знайомі.
Шепочеш, що кохаєш палко,
Але мені так стало жалко,
Сукню мою, вона ж нова!
А наче квітка польова,
В соломі вся, і вся зім’ята,
А запах вітру наче м’ята
Мене п’янить. І зрозуміла,
Що мабуть,так давно хотіла.
Щоби кохалися в соломі,
І були зовсім не знайомі.
…………………………………
Сюди прийду я завтра знову,
Казав, що купить сукню нову..))

ЛАРИСА ЗАКІЄВА

Зупинити

На дворі вже панував пронизливий осінній холод. Сонце, тільки, дарувало всьому Львову, подекуди, своє золоте та тепле проміння. Воно іноді визрівало, пробиваючись скрізь товщу холодної ковдри хмар. Такі миті, мене змушували короткочасно переповнюватись радощами, бо самому доводилось працювати на дворі, будова була прибутковим, в дечому перспективним підробітком. Тому в холодну пору, навіть, обличчя осіннього сонця, дещо корегувало мої почуття, а саме: зігрівало моє охололе тіло, повертало відчуття затишку, сповнювало тихою життєрадісністю, повертало до життя. Здавалось, що подібно сонцю, яке виходило з-за хмар, а потім тонуло в них, я також працював, щоб коли завершу навчання в університеті, розсудливо використати накопичення. А в результаті, лише, згадувати складне університецьке життя, бо там доводилось іноді не легко(Траплялись, подекуди, викладачі, вкрай, вимогливі що варто було враховувати). Думав про це, бо залишився останній рік навчання. Коли завершилось навчання, я б споглядав з якимось почуттям внутрішнього вдоволення на плоди своєї праці: диплом, який був би результатом мого навчання. Тут же: успішно, складеного останнього та підсумкового екзамену, та з тих всі підробітків, з яких вдалося заощадити, інвестиційне вкладення.

Тоді я ширяв у своїх спогадах та майорів над ними, наче те, сонце. Подекуди, насолоджуючись митями своєї праці, що принесла значні здобутки.
Втім, одного разу, я зустрів у своєму гуртожитку старече подружжя Червенків. Вони, були десь, зі сходу, так здалось мені. І жили поряд з біженцями та студентами.
Чоловік був заможним, та й переїхав він в культурну столицю України, бо хотів вилікувати кохану від раку. То була прогресивна стадія раку. Також зі його слів, лікарі намагалися вилікувати її. Однак під час хірургічного втручання, стало відомо – жінці залишилось вже недовго. Вона не могла самостійно харчуватись або ходити, поряд з цим, виконувати інші буденні справи, дбати про власне здоров’я. Лише, майже, нерухомо лежала в ліжку. Як і різноманітні, поживні речовини вносились в її тіло, через ін’єкції, разом з цим Червенко дбав про всі інші потреби своєї дружини( гігієна, зручність та затишок, зміну одягу, подекуди, коли вона відчувала себе краще, спілкувався з нею, і.т.) Це було, хоч і трагічним явищем, однак варто, тільки, задуматись як він любив Галину. Цей чоловік, відчував, що коханій не довго залишилось, однак в кожну мить спілкування з ним, я розумів, що то були, по-своєму, особливі почуття. Він все ж не міг полишити її. Так, його чавило почуття того, що життя Галини згасає, втім, вже нічого не повернеш, тож принаймні від себе можна було все робити для неї.

Минали дні, один за одним. Я тоді ще працював у своїх замовників. Але все ж, подекуди, чув про це подружжя. Якщо взяти до уваги, які проникливі були їхні погляди, от як знали, хто і про що кожен з них думає, а особливо в дружини. Ця жінка, здалося, що в минулому зі своїм чоловіком. Ще з молодечого періоду, пережила насичене на різноманітні події життя. Можна, лише уявити, якою була їхня зустріч, а далі кожне побачення, яким був шлюб або сімейне життя. Хоча були, ще тоді роздуми, що ж, можливо, вони з тих хто, навіть, у всіляких буденних клопотах вбачав, якусь дрібну приємність, до того згадував кожну, щасливу, чарівну, радісну мить? Точно не відомо, але якщо припустити, що був в цьому, імовірно й не порожній здогад. То подібний спектр: почуттів, спогадів та емоцій, звісно, якби ми могли її прогледіти. Вона б нас вразила, а той надовго зачарувала.
Думаю, висновок тут постав би перед нами так: людське кохання, коли воно справжнє, то глибоке почуття, воно, криється не обов’язково за нашою фізичною природою, а й за кожним обрисом душі. Бо погодьтесь, навіть, коли нам подобаються, те як ми виглядаємо, то надалі час. Наше ставлення одне до одного, також емоціональна прив’язаність та, далі, воля бажання вибудувати неповторне життя в подружжі, імовірно, мають, вкрай, високу цінність.
Мирослав Ясенко

Зупинити

Мені так приємно з тобою мовчати,
Торкатись душею,твоєї душі,
Але мені є що до тебе казати,
Бо набігають ,не гарні думки.
Зневіра,та сумнів бува накриває,
Та туга рве вiру мою на друзки.
І як що тебе це все ще торкає,
Візьмі телефон,та мені напиши.
Спитай ,що насправді,тебе напрягає,
Я щіро,та чесно тобі відповім,
Та дай мені змогу теж дещо дізнатись,
Давай ми нарешті погомонім.
Рада Жизни

Зупинити

присв’ята незабутній Лесі Терендій

тільки такУ ТЕБЕ я пам’ятатиму
коли помрУ

„А ще в нас є музЄй”
сказали провіднички зОдві
„в дванАйцятім вагоні. ПрОшу пАні
й пАна

Там!”
рукою показали як
піти
мені й тобі
по-
-бачити його й собі

але ж
ми не побачили його
тА гі вони

чи й бачили його ми?

Ти!

Була в розвІянні’
легЕнькі’ хУстці вкОло шиї
яка
так пасувАла по жіночому
однІй тобІ
і більш нікОму

в плащИ
що в ньому у кишенях рУки
тримАла ти
з суцвІттям пальців
вИдовжених
дивовИжно склАдених
як вмІла тільки тИ

і роз-зь-вівАли-сь пОли
в т’тім плащИ
коли т’ти йшла вперІд зо мнОю

сЕпія часУ
забрАла фАрби в тім
як вИділась менІ ти
в той час як йшлА

і зАчіска
н’над кОмніром т’твоЇм з плащУ
ненАче водоспАд тривАла пАдала вдолИну
без-
-упИнно
у пОміч крОкам ніг твоЇх
у лАйкрі (10 DEN) брунАтній
то-ненько
об-гортаю-чій
холОдні пальці
(як завждИ)
ступ-нЮ
і п’Я-ти
так принАдні
і схОвані у
мЕшти на обцАсах
які вже йдУть
і я ідУ за ним-
-и. Ми йдемО кудИ
рукОв нам показАли
провіднИчки „тАм”

алЕ не тАк все бУло тАм тодІ
у тУ хвилИну

спочАтку не поЧула ти „музЄй” цей всЕй
лиш Я
тобІ сказав
навІяне з залізної дорОги
:
„Анна КарЄніна
…
ведИ в музЕй”

і ти повЕла

менЕ

пішОв я за тобОю

усмІхненою з тОго дИва

щоб подивИцця
т’тОй музЄй
„карЄніної Анни чи залІзної дорОги”

вонИ залИшилися
(провіднички)
ззаду
а мИ –
пішлИ собІ
і дУже рАдо
знайшлИ т’ті д’двері у
вагОн-музей-ний

схОди там булИ

і трЕба бУло
дЕртися угОру

оскрІзь мазУт
із сІркою

пропАхнута ним
вся оця дорОга
з’залІзна в кОждому кавАльчику своЇм…

ВідкрИлись легко двЕрі
Нам з тобОю

Я не забУду Як
ти пЕршою тудИ
корІцмалась
попЕред мЕне
бО
за-ч’чарОва-ний
я
про-п’пустив тебЕ вперЕд
бО ж ти…

…ти вИйняла
як гОлуби
двІ бІлі твОї
лАстівки-долОні

здінЯла вгОру
і
полІзла в т’той музЕй
і Я полІз

і тІльки у ві снІ
я можу бАчити тепер
по- -дріб- -’б- -не- -но
усЕ
що промайнУло булО тодІ
алЕ
бАч
не забУлося менІ
однОму

хОч

мОже і тобі
не забувАється
як мИ
булИ з тобОв
у т’тім м’муз-зЕї
Анни Кар…

“Yeah!!!
…Ні!!!
…На!!!
…No!!!
…Йї"

…замкнУла клАцко двЕрі
черЕз щО
так нетерпЛяче перегнУлась черЕз мЕне
бо тІсно було тАм
в передпокІймузЕю
нАм

ми уввійшлИ

однІ

не бУло з нАми провіднИчок

нікОго…

і КірпА
(покІйний) був
тоді іщЕ живИй…
хоч
ще не був КИРПОЮ

а ми ввійшлИ
всерЕдину
у той музЕй

перегорОдок
там не булО

і дИвно виглядАв зсерЕдини
такий велИкий
як ц’цілИй пер-рОн – вагОн

зовсІм-без-ні-одної-п’рего-родки

однА кімнАта в нІм цілІм
і мИ

однІ з тобОв
на цІлім свІті

тІм
й тодІ

з КарЄніною гАннов’

і з залІзом
всІм оцИм
довкОла нас

ти зупинИлась

посЕред цьОї пустотИ

твоЄ облИччя опустИлось

за пОглядом твоЇм
вдолИну

я

не стрИмався

не дАв тобІ додУмати про К.Анну

я обійнЯв

ти повернУлася
лицЕм

ти повернУлася і повертАєшся до мЕне

лицЕм
своЇм

отИм
:
з мечЕм

інтИмно мОзок мій р’роз-зрізуЄш невпИнно
цим пОглядом
що й стІни
в тугоплАвних пЕчах
дОмен-них
роз-плАве
і вИпарує всЕ
до нЕба
назавждИ

ти дИвишся на мЕне

знАю
бо не бАчу

бо обнімАю я тебЕ

ти щось говОриш

Але
Я

не чУю

нічОго
з тОго
твОго

Я
не Чую

бО…

…гуркОче

твІй Обнім вОгненний

в з’згорІлому менІ

йогО я пам’ятАю
дОсі

а тІ
твоЇ
словА
тодІ

я не почУв

менЕ ти обійнЯла кОлом рУк
і
не почУв тодІ тебЕ я

щО
ти сказАла

вУху прАвому момУ

губАми свОїми нагИми
волОгими
у-сміх-не-нИми

нИми

менЕ поцілувАла тИ

колИсь

упЕрше вдрУге
зрАзу
втрЕтє і вчетвЕрте

Як?

віддАм тобІ я
лАску

вІру
своЮ
в твоЮ лЮ–
-бОв…?

Бо я …

хібА я був причИнов?

в усІм тІм щО
булО тодІ

зі мнОв

з тобОв

я шЕпіт чУв твій
Але не словА

Я гУби цілувАв

не слУхав їх я

я
тодІ
"просто" був

й був не такИй
як зАраз
є

менЕ немА

такОго

як тодІ

колИ менЕ

ти обіймАла
там
в музЕї

де провіднИчки нАс
залИшили однИх

і

ми однІ

посЕред свІту цІлого

собІ

цілУючися обіймАлись

і я не чУв

щО

ти менІ
тодІ
говОриш

чи мОже чУв?
?
алЕ
не помістИлось в пАм’яті

нічОго
Iншого

крім твОїх поцілУнків вогнянИх і Обіймів

нічОго Іншого не пам’ятАю я

і „я” не пам’ятАю я

бо непритОмно
любИв тебЕ тодІ я

і люблЮ

тепЕр
і
всЕ

наснИшся
як …

…на снІг

посИпані для горобцІв
дрібУшки

а позлітАються на нИх
усІ пташкИ

і т’тІ
к’котрИм і не дістАнеться ні дзУськи

але
вони не знАтимуть про тЕ
що дОлі їм немА
в т’ті’ жмЕні дібушОк

і нЕ длЯ нИх

на снІг менІ ти знОв приснИлась

бо Я

чекАв тебЕ закОжде

і тИ зійшлА
моЯ зорЯ
менІ

ХРЕСТОСЛОВ

Зупинити