Схилилась калина, замерзла…

Холодний листопад сніжИть…

На небі всі зіроньки щезли,

У темряві Світ людський спить…

Калина сама…одинока…

На гронах красуні печаль…

Синичка летіла високо,

Відчула її біль і жаль…

Присіла на крону, схилилась:

“Калино, ще трішки терпи!

Бо Небеса розчинились!

І вийде Зоря із пітьми!”

Бо, як і Христа розпинали –

Поглинула темрява Світ,

А потім всі сурми заграли!

Воскресло життя – вічність літ…

Калина з пітьми стрепенулась,

Підняла до Сонця гілля!

Синичці у слід посміхнулась…

Воскресне – настане Життя!

Засівають поле хлібороби,

Хоч гримлять гранати, кулі дроби,

Бо непереможні, нездоланні!

Засівають хлібом поле зрання.

Бо ці руки в золоті колосся,

Можуть пестити дітей волосся…

Можуть Землю рідну обійняти,

Виглядає з лану стара мати…

Славні предки духом укріпили!

У нащадків їхня воля й сила!

Нездоланні та непереможні!

Забуяють хлібом поля “вольні”…

Задивлялася так пильно на пшеницю,

Йшла по полю молода вдовиця;

Хай колоситься, нехай буяє,

Погляд його знову пригадає.

Око вранішньої зірки,-

Мата Харі,

Ти світи, як серце жінки –

Ясно стане…

Хай проллється на людей –

Небесна милість,

І настане ясний день –

Знову снилось…

Паралельно йде життя,

Бомби рвуться…

Так болить людська душа –

Болю кручі…

Але пташка пролетить,

Заспіває…

Зачарує ніжна мить,

День ласкавий…

Тільки ти не затухай,-

Мата Харі,

Бо ми варті жити – знай!

Крик за хмари…

Ми чекаємо новЕ:

Ранок…свіжість…

Пітьма згине, пропаде!

Божа милість…

Солдатське серце так клекоче

І тіло в холоді дрижить…

Та Віра є – крізь призму ночі,

Снаряд не зможе долетіть!

А в небі птАхи пролітають…

Вони не вісники біди,

Бо воїнів оберігає –

Велична Матір на Землі!

Поранення не відчувають,

Якщо зачепить куля в миті,

Свята Покрова захищає,

Дає Надію, щоби жити!

Не одинокий ти у полі,

Там не одна твоя душа,

Повір, мій друже, над тобою –

Діва Марія і вона…

Прокладе шлях твій переможний:

У славі, з лаврами вінця!

Бо у тобі велична Сила –

Безсмертного Захисника!

Живе собі, квітне Земля…

Хлюпоче по берегу море…

Осіння, прекрасна пора…

Виблискують радісно Зорі…

Усе своїм ходом спішить…

Здіймається вітер у гори…

Ніхто не чекав, та, у мить:

Велике, кроваве горе!

Імперія зла нищить все,

Бо тішать її людські сльози.

Нема порятунку ніде,

Стоїть у дворі, на порозі…

Спочатку Чечню розп’яла…

Дітей сорок п’ять тисяч вбила!

А потім до нас пригребла –

Замучені в братніх могилах…

Не плач, не стогни Дніпро!

Не виривай мою душу!

Усе що було – відбуло…

Я сильною бути мушу!

Чого приперся у мою країну!?

Я жив спокійно, в школі працював…

Тепер не бачу я свою родину,

Мою домівку ти вже зруйнував!

Я сіяв вічне, мову солов’їну…

В садку батькам своїм допомагав…

А через тебе, враже, все це гине,

Кровавим чоботом ти серце розтоптав!

Не бачу і не чую учнів нині,

Замість указки у руках “калаш”.

Ти розіп’яв Христа на Україні –

Тепер тримайся, зеківський “алкаш”.

За всі знущання, болі українців –

Заплатиш кров’ю, ворог, так і знай!

Тепер я воїн, ненависть по вінця!

Вже не втечеш – у відповідь тримай!

Я напишу прощального листа.

Відправлю словом швидку мітку!

Тебе оберігає сатана!?

Ну і нехай, не відступлю, хоч гірко.

Не імператор – старий дід,

Часи твої уже спливають!

Шаман з Сибіру шле обід,

Щоби твоє єство не спало.

Та буде так – усе нутро,

Оскаженіло рвуть собаки.

Зникає путінське багно,

Забуде “раша” твої знаки!

На фото вови всі плюють…

Ти крутишся, як вуж в могилі,

Ти викликав російську лють!

Нікчема,- твої плани згнИли!

Ти зникнеш з Всесвіту, як пшик,

Бо ти помИлка, збій у мозку!

Ненависний, вселенський лик…

Душа в казан – на переробку!

Спокійно…

Так дихається вільно…

Немає бомб, ніби надійно.

Мати чекає, дуже сильно!

Тут тихо…

Церковні дзвони женуть лихо!

Тут люди моляться і втіха –

Чергова віха!

Неділя гожа…

Роса Божа.

Кує зозуля – вітер чує…

Минає куля!

Вже скоро –

Надійде стрімко допомога.

Відкриється з вітрів дорога –

І перемога!

Її кровинка…

Відчує дотик половинки,

Аж до останньої клітинки –

Щастя хвилинка!

Чи сумно, чи ні…вже не знаю…

Душа: чи болить, чи страждає…

Вселенська, астральна кома?

Накрила людей перевтома.

Теперішній час, він відомий:

Хаос всесвітній…знайомий…

Та знає душа – хоче жити:

Незвичне, прекрасне творити!

Прокинулось сонце ласкаве,

Як райдуга світить заграва…

Тепліше знов стало, приємно…

О, наше життя незбагненне…

Новини…жахіття… солдати…

Над сином заплакана мати…

Молитви…прощання…

ридання…

Меню українця до рання.

Пізніше прекрасні новини –

Кубло ворогів розбомбили!

Теперішній час…все по колу…

Закінчиться хаос – вже скоро!

Ви Крим окупували – тиха гавань…

Пригріли там свої мирські тіла…

Злетілась із Московії вся погань:

“Прощай нємитая страна!”

Ура! Халява! Московитська “раша!”

Кругом фанфари, десь звучить Кобзон…

На площах: коні, люди, каша…

І віриться й не віриться – це сон?..

Позабирали у татар наділи…

Котеджі, яхти загребли до рук…

Повеселились від душі, як вміли…

Та ось невдовзі – ультразвук!

Запахло смаленим в повітрі,

Це все омана – вічний рай.

Бо ВИЩІ вміють веселити,

Дали вам рублик – сто віддай!

Вся голова опухла московита,

Бо можуть в армію швидесенько призвати.

Гуляти на халяву – суперлипа!

Але за” путлєра” не хочеться вмирати.

Не мали ви ні в чому міри,

Тепер тупик: туди-сюди, де прИймуть!?

Наїлися безплатно сиру?!

Чекайте “himers”, наші хлопці прИйдуть!