Не плачте мамки московитські,

Що тіло сина не знайшли,

Запудрює вам “путлєр” мізки,

Сховав він трупи у землі.

Як біомасу сіро-буру

У крематорій покидав,

Щоб доказів, як менше бУло,

А грошики своїм роздав.

Йому не вигідно вертати:

Криваві, варварські тіла.

Не плач, не вий російська мати!

Розплата вас усіх знайшла!

Тепер ні грошей, а ні сина…

За що онуків доглядати!?

Кривава, путінська машина –

Таке карання будеш мати.

Дарма виносите всім мозок,

До прокурорів шлете лист…

Ох, не розумні – життя морок,

Продали душу – вічний гріх.

І кожний раз душа болить…

Вона так плаче і кричить!

Коли ж прийде вже та пора!?

Та мить, той час – війни нема!

Нечистий косить з тіл жнива…

Нема рахунку…сил нема…

Лик маскою трохи прикрив,

А сам в душі осатанів!

Розносить в щепні всі міста…

Щоб залякати – де межа!?

Він смак страждання укусив,

Чекіст проклятий, щоб ти згнив!

Вже зовсім скоро твою пику –

Від люті скосить, будеш вити!

Не буде смерть твоя миттєво –

Страждати будеш прижиттєво!

Люцифер своїх добре мітить,

Більш сонце для вас не засвітить!

Московія горить, щезає…

Рашист рашиста проклинає.

Лютує руський мир по Україні:

Горять домівки, де живуть родини…

Поля пшениці, соняшнику, сої…

Усе горить у вогняному морі.

Виходить на дорогу молодиця,

Кругом розрухи…повтікала птиця…

Гуляє руський мир, палає…

Вдовиця свою долю проклинає.

Ох, де ж ти ворог в моїм краї взявся!?

Нехай замучить тебе клята трясця!

Щоб рід твій увесь в крові вмився!

Згинь, пропади, як та нечиста!!!

А потім від ридання притихає…

Дитя своє в обійми пригортає.

Воно не дише, не кричить від болю,

Вдовиця побрела по полю.

Упала на коліна, плаче…

Господь могутній, він усе це бачить!

Вогняні блискавки з Небес злетіли!

Всю сарану ординську спопелили!!!

Знову Світу крізь сльози не бачу,

Забиваюсь у сні, потім плачу…

Бо на серці щемить біль жагучий –

БУЧА!!!

Ніби світло кругом посіріло,

Опустились у відчаї крила,

Тільки в сні можу ще політати:

“Де ти, МАТИ!?”

Ти давно вже на іншому Світі,

Помолися до Бога, ми ж діти!

Як колосся на полі згинають –

Серце крає…

Людський мозок не може вмістити:

“Що могло таке породити!?”

Цілий Мир наче оскаженів –

Божий гнів!

Наші предки, усі духи роду!

Помоліться за нашу свободу!

Вирішальний момент, віща битва –

БІЙ СТОЛІТТЯ!!!

Просто люди лягли, задрімали…

А на ранок вже більше не встали.

“Де ми є, хто ми є!?”,- запитали,

Просто люди у сні спочивали.

Налетіло смертельне вогнИще,

Обірвалось життя…вітер свище…

“Де ми є, хто ми є!?”,- ще не взнали,

Наче тіні по зламках кружляли.

Все горить у пожежі, клекоче…

Серед темної, чорної ночі…

Їхні душі на все це дивились,

Над руїнами в Небо звітрились.

Як пташки в вишину полетіли,

У Небесного Батька молили:

“Де ми є, хто ми є!?”,- поклонились,

Разом з душами предків зустрілись.

Ну, нарешті прийшла, засвітилась…

Кольоровими квітами вкрилась…

Зі смарагдів траву простелила;

Зустрічаю Весну: ясну, милу.

Промінь сонця привітно-ласкавий,

Мене сяйвом своїм огортає…

І пташки на гіллі звеселились,

Березневим теплом вже зігрілись…

Ох, Весна ти моя п’ятдесята,

Не втомилась роки зустрічати,

Бо ніколи душа не зів’яне,

Нехай час зі снігами розтане…

Бо захоплює серце відрада,

Українська Весна, то розрада,

Бо зі снігом зими зійде втома,

Прощебечуть птахи перемогу!

Вітер лагідно Світ обдуває…

Непомітно журба пропадає…

Дивовижне творіння природи,

Цей початок життя – вічна врода.

Ох свіча, моя свіча…

Догорай аж до кінця.

Ти спали всю мою тугу…

Прийде диво, стане чудо!

Біля образів світися,

Хай душа злетить, як птиця!

Спали весь сердечний біль,

Шлях до успіху відкрий!

Образ Пресвятої Діви,-

Подаруй нам знову диво!

ОновИться дух і тіло,

Знову станемо щасливі!

Ангели небесні дружать,

Хай серця наші не тужать!

Пропадуть усі турботи,

Згинуть вороги в болоті!

Наче гімн Землі звучить,

Це душа людей кричить!

Смерть і сльози – все пропало!

Божі сурми зазвучали!

Розтулились Небеса!

Йде молитва до Творця!

Тримаю у руках я “Кобзаря”…

До строків знов очима припадаю,

Один рядочок, другий і сльоза…

В очах моїх від смутку застигає.

Нічого не змінилось, ні!

Як і раніше біль скрізь пробирає,

Втекли роки від юності мої…

Не можу прочитати,- закриваю.

Блукає український смуток:

Від ляхів, московитів, всіх шакалів,

Духовність роду прибиває, душить –

Проклята сарана, навала.

Наввипередки: хто скоріше, перший –

Ярмо накине, як чавунну шапку,

Ні словом більше, а ні словом менше,

Від Бога наше місце – КРАПКА!

Шевченко, ти наш батько, наш учитель!

Ти бачиш, що ми бродимо по колу.

Ми віримо в чудесне, бо, як діти…

Чергова битва за свободу, нова…

Чи, як Мойсею треба років сорок –

У відчаї пустельному ходити!?

Та, Господь, зглянеться і зніме морок!

Він нас обрав – ми його любі діти!

Ніжний цвіт краси, в променях Весни…

Душу звесели, сонцем огорни!

Відроди струну віри у Зорю…

Пригадаю я молодість ясну.

Дай мені краса жагу до життя!

Хай шумить листва в зелені рясна…

Білосніжний цвіт з синім в унісон,

Заплелись вінком, кольоровим сном…

У моїх очах барви всіх полів,

Квітнуть морем мрій із казкових днів…

Обіймуся з вітром, погуляю в лісі…

Босоніж по полю пробіжусь Поліссям…

Хай засліпить Сонце сяйвом золотавим!

Розтріпає вітер волосся русяве…

І не стане суму, кров у венах рветься!

Рідний край барвистий – в серці відгукнеться…

Є у людини одне бажання,

Єдина мрія з зорі до рання!..

Злетіти вільно, крізь білі хмари,

Парити в небі, та, крил немає.

Щоб під ногами мелькали гори,

Дуби дрімучі, широкополі…

Трава зелена і синє море…

Чого ще треба,- не мати горя!

Єдина мрія, одне бажання!..

Де ж взяти крила!? Злетіти зрання!..

А може вітер підкаже слово?

Де мої крила? А там, де воля!

Вона живе в моєму дусі,

В моєму роді, в якого вчуся.

Я маю крила, я птаха вільна!

І я незламна, бо духом сильна!

Тож є в людині священні крила –

Відкрийся Світлу і полетіли…