Ну що ж сказать без матюків…
Коли його почати, то слів насправді не знайти.
Лиш вити і кричати.
Утома, страх і лютий біль,
Що душу забирає.
За що забрали діточок?
Отвіту ж знов немає.
Вже скоро мир,поможе світ,
Америка почула, ООН, ЄС…
Мовчать усі, війна їх не торкнула.
Не їх домівки вже нема,
Не їхня мама плаче,
Не їм нести горсти квіток на могилки дитячі.
Не їм болить, не їм тужить, не їм в страху тремтіти.
Вони чекають той момент, шоб вчасно засвестіти.
Кричати доблесно “Ура!Нарешті перемога!”
Для них усіх це просто гра,
і звісно не надовго.
Коли обридне їм усім у ігри кляті грати!
Чому ми платимо за те, щоб інших розважати.
Від їхніх слів, гучних, пустих
Не холодно, ні жарко.
Ну що ж сказать без матюків…
Мабуть лише три крапки.

А світ би й далі воював!
Чужими ж то руками…
Не впився кров’ю досі хтось
Й дитячими сльозами!
А світ кричить, що він почув, що буде помагати!
А що ж отримує народ?
Знов міни та гранати.
Під кулеметними дощами,
Замість квіток у саду,
В занепад канув юний цвіт,
Світові на усладу.
Усім начхати ж бо на нас,
Вони як в зоопарку,
Сидять і дивляться на це,
Даючи в руки палки.
А світ би й далі воював…
А я б хотіла миру!
Щоби ніхто не помирав,
І не лягав в могили!
Щоб діти грались без страху
у злагоді й любові,
а на обличчі посмішка,
А не сліди від крові.