На горі під небом синім стояв мудрий Світовит.
І стурбовано дивився,як кругом змінився світ.
Як його онуки світлі ворогують між своїх.
Де єднання? Пам’ять Роду?Як забути ви могли?

Скрізь куди він не погляне,
Хоч на захід ,хоч на схід.
Скрізь корупція й розруха,
Ще й війна ,що нищить Рід.

І спитав в синів й онуків,
Як до цього ви дійшли?
Хто зумів вам стерти пам’ять,
В душі темряву впустить.

Як природу рідну матір, що життя усім дала.
Ви за папірці продали,як і совість і життя.
Ви рубаєте завзято скрізь ліси,густі гаї,
Потім кажете що кисню стає менше на землі .

Світовит стояв похмуро,
І не міг знайти він слів.
Як ви нищите без жально,
Що вам в дар колись дали.

Про проблеми звикли нити,
Що життя стає важким.
А щоб стати й щось змінити,
Нема часу, стержня й сил.

Так постояв він подумав,
І покликав всіх Богів.
Треба людям нагадати,
Як в балансі з світом жить.

Щоб згадали про підтримку,один одного в біді.
І з природи сили брали,а не нищили її. Матір землю обробляли,та водойми берегли.
Бо людина і природа,одне ціле на землі.

Молився,хрестився з проханням про поміч,
Вважав що так треба,так роблять усі.
Звертавсь до Христа і до бога чужого,
Та радий що потім збагнув помилки.

Прокинувся я , і відкрилися очі,
Що я слов’янин в мене віра друга.
І час повертатись до предків,до Роду.
Від Яхве хай вільною стане душа.

Збагнув я тоді що мій храм є природа,
Я з лісом,з землею,я Рода онук.
А біблії,церкви,хрести і ікони,
Це ніби кайдани,що знищують дух.

Розправив я плечі і в небо поглянув,
Відрікся від рабства, страждань і гріхів.
Не хочу молитись,а хочу я славить,
Релігію мертвих забути повік.

Прийду я до лісу,розпалю багаття,
Згадаю бабусь і своїх дідусів.
І предків у тиші тихенько згадаю,
Я радий що знову вернувся у Рід.

Слов’яни вже годі стоять на колінах,
Знімайте хрести, та очистіть думки.
Бо віра слов’ян нести світло у маси,
Прийшов час сказати,що ми не раби.

Колись був баланс між усіма світами,
І Боги і духи з людьми пліч о пліч.
Завжди один одному допомагали,
Повага і шана ішли від душі .

Всі знали що в лісі є власний господар,
У домі є дух що сім’ю береже.
Річки і болота також не безхозні,
Зв’язок був міцний у створінь і людей.

А потім чужинці прийшли із хрестами,
По лікті в крові і ненависть в очах.
За їхню релігію сіяли смерті,
Бо не хотіли слов’яни рабами ставать.

Волхвів убивали за їх непокору,
І капища нищили,стерли з землі.
Всі згадки про віру людини й природи,
Страхом заміняли, на віру мерців.

Всіх духів яких знали люди віками,
Назвали їх бісами, силами зла.
А Рідних Богів що світами керують,
З корінням із пам’яті піп виривав.

Але ж не могли ці чужинці збагнути,
Що духи і Боги,це наша сім’я.
І якби їх біблія не називала,
Зв’язок не обірве ця їхня брехня.

Що марні старання реальність змінити,
Своїми іконами віру закрить.
Прокинуться люди,мине трохи часу,
Спливе вся брехня що збиралась віки.