З піску формується кришталь
Чавун гартується у сталь
Кожен життя свого коваль

Сестра розлуки є печаль
У слові відстань видно даль
Ніщо не вічне тут а жаль

Ніби коштовна пектораль
Книга Життя або скрижаль
В правді прихована мораль

Фортуна вдягнена в вуаль
Не нам всміхається на жаль
В змісті буття ми лиш деталь

Запроси мене на танець.
Ти, вмієш танцювати вальс?
Я так, довго його не танцювала.
Я хочу знову повернутися до життя.
Відчути ритм шаленого,
Життєвого буття.
Де в ньому тільки ти і я ..
Запроси мене на танець.
Хай рухи наші будуть в унісон
Хай плещуть у долоні люди
Від танцю нашого життя.
Ти, тільки запроси!!!

Ця повсякденна метушня
Вже так приїлась до душі,
Що там лишилась порожнеча
Й усмішки слід пропавший.
На серці шрами від минулих втрат
І біль від них, й ще досі сочить кров…
Я досить вже наслухалась порад
Про сенс життя й про нерозділену любов.
Мені набридло чути нарікання
На ненадійну дружбу і крихке кохання.
Навколо сотні сумних, похмурих лиць…
Ці люди йдуть за течією,
Голови схиливши ниць,
І не тішаться долею своєю.
Я ж по життю своїм іду несміло,
Справляюсь із проблемами неуміло,
Але з усмішкою на вустах,
Хоч відчуваю як і всі такий же смуток, біль і страх…

Мені не потрібні пусті слова,
Вони все одно нічого не варті.
В телефоні 10 непрочитаних смс, в чашці кава,
Новий день вже на старті.
10 пропущених викликів і 10 завдань.
«В контакті» море повідомлень,
В них стільки ж питань.
Кожному щось потрібно, кожен щось вимагає,
На ці пусті речі ні часу,
Ні бажання немає.

Так багато непотрібних розмов
І непотрібних речей
Так мало резонних слів
І корисних ідей…
Є бажання щось змінити, чогось досягти,
Але, на жаль, засоби не виправдовують мети.
Не рідко ілюзії вводять в оману,
У більшості мрії рівноцінні обману.
Отримуючи щось ми більшого бажаємо,
Для цього не роблячи нічого, все чекаємо…
Холодна кава і безліч думок,
Так починався суботній ранок…

2012 р.

Я знову розчиняюсь і зникаю
Знову перестаю собою бути
І як спинити цей процес не знаю
Бо хочеться себе не втратити і не забути

Змінює мене час, змінюють люди
Змінює кожне слово і проблема
Вдихну повітря ледве свіже повні груди
Така собі життєва теорема.

Я тихо розчіпляюся на атоми
Я всюди і ніде – не може бути
Все думаю про те, ким стали ми
Все думаю про те, ким нам не бути.

Я рухаюся далі по інерції
У власній вигаданій площині
Я не ділю свої вірші на терції
І не топлю печаль свою в вині.

Я мушу (вже так сталось) існувати
Робота, дім, родина, теплий чай
Як інші сенс буття свого шукати
А в іншому все добре, не зважай.