Нічний туман немов задкує —
Відгонить ранок від вікна,
Вертає видимість, карбує
Усе до точності, сповна.

Ніщо туман не пересунув,
Не стер, не викинув, не вкрав,
З’явивсь вітрець,
легенько дунув,
Крутнувшись, в верби поскакав.

Злегка порухав густе гілля,
Малою хвилею погнав,
Десь порівняв похиле зілля,
А десь вершечки позгинав.

Над блиском хвиль
крутивсь, звивався,
Сріблясті промені збирав,
А, назбиравши, розвертався
Й у верби з розмаху кидав.

Й на кручу впали і на схили,
На тихе озеро і брід,
Котили хвилі, берег мили,
Шукали променів тих слід.

28.11.2024.
Ганна Зубко

Край дороги
спориш розстелився,
У насінні довбуться пташки,
В пам’ять сон,
ще із ночі, вселився,
Повернув у минуле думки.

В ніжну юність, де очі горіли,
Молодечий де дух веселив,
В випускний,
де світанок зустріли
Й світлу пам’ять
назавжди лишив.

Веде стежка, вітрець повіває,
Підкрадається втома до ніг,
Все той сон доганяє, вертає
У минуле далеких доріг.

Ганна Зубко
29.09.2024.