А в нас війна четвертий рік…
А в когось свято день за днем…
Співає хтось руських пісень,
Хтось проклинає весь їх рід…
Хтось ставить за хрестом граніт,
У серці біль пече вогнем.
У нас війна четвертий рік,
А в когось свято день за днем…
Втрачаєм хлопців самий цвіт.
Хтось заливається плачем,
Бо вже не прийде чоловік…
А в когось свято день за днем…
А в нас війна четвертий рік…
Тривога в серці,в голові , в думках.
Тріпоче горе в грудях,наче птах.
Замкнулося коле з болю і страждань,
Замкнулось від невчутих всіх гукань.
Кричить народ мордований,стражденний.
Сміється кат ще досі не знищений.
Мовчить весь світ,немов німий із роду.
Їм ці страждання дарять насолоду.
Пролито сліз моря,ні – океани,
Народ кричить,печуть від болю рани.
Молитви линуть в кожен кут планети,
І всі ми ждем омріяну вендету.
На могилу приносять квіти,
Невідомого юнака.
То дорослі несуть,то діти.
Була доля його гірка.
У солдати його забрали,
Одягнули важкий бушлак.
Гірко вдома за ним ридали,
Був їх син,а тепер солдат.
Під дощем з куль в боях жорстоких,
Ледви ноги він волочив,
А йому б на рідні пороги,
Скільки ж дьогтю він там із’їв.
Ворог з тилу і ворог прямо,
Ох,запеклий же буде бій.
Йшли уперто вони рядами,
Побратимів запеклих стрій.
Бачив він сіре небо і хмари,
Листя жовте поверх трави,
Побратимів,що очі свої
Закрить самі уже не могли.
Спів винтівки в ухах клекоче,
І лежить на землі солдат,
І ніхто помогти не зможе,
Він убити в бою,чиїсь брат.
На могилу приносять квіти,
Молодого героя війни.
І дорослі несуть і діти,
Честь приходять віддати вони.
Лілея квітка білая,листячко золоте.
Скажи-розкажи мені,милая, коли мій коханий прийде.
Сижу я на березі втомлена,
туга мою душу з’їда.
Скажи-розкажи мені, рідная, чи дуже холодна вода.
Я ноги у кров свої стоптані
У води холодні вмокну.
Я душу свою болем згублену глубинам її подарю.
Лілея – ти квітка мудрая,
Скажи-розкажи мені ти.
Навіщо війна ця є згубная
І як би від неї втекти.
Нема вже давно мого милого.
А жити без нього ніяк.
У хвилі річні я полинула,немов в небеса білий птах.
Не плач,не журись,біла панночко,
І листя своє підійми.
Одягнену в біле платтячко мене у обійми візьми…
Косо-криво зашита рана,
Кров із рук відмивати не треба.
Не болить, не тривожся кохана.
Не ридай,я благаю не треба.
Сірих днів тінь обличчя торкнеться,
Сивиною на скронях проступить.
А на небо знов зірка здійметься
З іменем,котре хтось любить.
Руки холодом скуті, тремтячі,
Гріти буде багаття із печі.
Не гаряче,як твої обійми
Просто так це кажу,доречі.
Косо-криво нас доля ділить,
Відстань косить ряди коханих.
Скільки їх у тілах і безтілих,
Втрачених чиїсь коханих?
Я не спала здається вічність
І втомилась тебе шукати.
Утомила мене публічність,
Ранить біль від твоєї втрати.
Я гукаю,стою і мрію
Як до мене ідеш поволі.
Серце моє,душа дуріє,
Дайте кистю,даруйте волю.
Закидайте камінням,люди
Більше жити я так не можу.
Де б не була,немає всюди,
Тільки голову цим тривожу.
Голод гложе засохле серце,
Кров здається схолола в жилах.
Боже,за що ж усе це!?
Нащо сильно так полюбила.
Я втомилась ховатись в тінях,
І ловити його аромати,
Я лише тепер зрозуміла,
Як це по справжньому вміти кохати.
Я не спала здається вічність
І втомилась тебе шукати.
Утомила мене публічність,
Ранить біль від твоєї втрати.
Я гукаю,стою і мрію
Як до мене ідеш поволі.
Серце моє,душа дуріє,
Дайте кистю,даруйте волю.
Закидайте камінням,люди
Більше жити я так не можу.
Де б не була,немає всюди,
Тільки голову цим тривожу.
Голод гложе засохле серце,
Кров здається схолола в жилах.
Боже,за що ж усе це!?
Нащо сильно так полюбила.
Я втомилась ховатись в тінях,
І ловити його аромати,
Я лише тепер зрозуміла,
Як це по справжньому вміти кохати.
У душі біль і глибока туга,
Сльози ллються, мов потік води,
Трагедія, що торкається серця,
Відчуваємо біль, як велику бронзу.
Спогади про втрати і сумні дні,
Коли втратили своїх рідних та близьких ,
Україна, земля великих болів,
Втратила ,стільки світлих, людей дорогих.
Але в серці горить світло віри,
Мов вогонь, що не згасне й не впаде,
Україна, ти сильна і могутня,
Перемога твоя неминуча, як зоря на небі.
Люди твої, як воїни стоять,
За свободу, за правду, за мир,
І хоче ворог тебе знищити,
Ти вистоїш міцно, як дуби в полі.
Так нехай лунає голос усіх сердець,
Про єдину і неподільну.
І нехай твоя перемога , мир та спокій, принесе нам усім,
Бо, Україна ,ти сильна, моя рідна земля!
Чорне… все чорне навкруги.
Здається, навіть сніг.
На очі давить темрява.
Доба - суцільна ніч.
Сонце до хати не заходить,
Покинуло її.
Час зупинився назавжди.
Хода не чує ніг.
Плач розриває рот,
Спогади вивертають.
Крику, що рветься із душі,
На шепіт вистачає…
Він подзвонив із військомату:
«Не можу я інакше!..»
А згодом похоронка…
Вдова і мати в хаті…
13-01-2023
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
