Смуток від болю і печалі на лиці
Вона ховала під вуаллю.
Своєю ходою по землі вона
Брела мов у пітьмі.
І очі лиш тоді до неба підіймала,
коли з молитвою до нього йшла.
І тихо так її уста молитвою горіли.
За сина, за чоловіка, за брата на війні.
І очі завжди в окулярах,
щоб світ не бачив туги в очах.
Їх образ в серці берегла і
З думкою про них лиш засинала.
А ранком почувши в телефоні голос їх,
Зробила каву, так на чотирьох.
Що ніби вони вдома і за столом сидять.
І ніби з ними говорила і плани
Будували на життя.
Та тільки у кімнаті тиша….
І кава не випита до дна.
З молитвою прокинулася я.
З молитвою і засинаю.

Бійся, коли мовчать її уста.
Коли не чуєш голос її, водночас
Ніби то простого.
Але до болю такого знайомого тобі.
Бійся, коли почуєш, як лунає її сміх.
Бо ти не знаєш, що за ним вона ховає.
Лиш погляд дзеркало душі, але
І його вона ховає під вуаллю.
Загадкою її зробив,
коли постукав зрадою у двері.

Одного разу вона замовчала.
Розмову з тобою сховала в печаль.
За смутком мов вуаль,
обличчя своє сховала.
Із книгою в руках лиш вона розмовляла.
Між строки читала його,
сторінку за сторінкою гортала.
А в рядках шукала себе, що давно в стосунках згубила.
Лиш тільки з книгою вона розмовляла.