МОЛИТВА Й МАМИНА ЛЮБОВ

Яка доба, а звісточки немає,
Нема дзвінка… до цьо́го ж за́вжди був…
А мама на ту звісточку чекає –
Це з перших днів війни́ синок збагнув.

Нема дзвінка, думки́ взяли́ся роєм.
Що трапилось? Чому́ набрать не зміг?
Чи може знову бій іде за боєм?
А може?… Ні!!! Синочок не поліг!

Ідуть думки́, неначе поторо́чі,
Та їх жене́ матуся навсібіч.
Такі страшні в чеканні дні і ночі…
Нема дзвінка… нема. У чо́му ж річ?

В руках стареньку вервичку тримає,
Благає Бога, сина щоб вберіг,
Молитву без упину промовляє,
І ко́си вже біліють, наче сніг.

Тріпоче серце, наче пта́ха в гру́дях,
Думки́, моли́тви, син… і ця війна.
Ракети, танки… міни рвуться всюди,
Вже пекло скрізь. Воює сатана.

Стоїть робота, зовсім не бере́ться,
Що ві́зьме в ру́ки – падає із них,
Бо ірод ще ніяк не схаменеться.
Й чо́му ж бо телефон давно затих?

Присіла ненька, телефон тримає,
Його із рук вона не випуска,
Бо звістку від синочка все чекає,
Найгіршого в думках не допуска.

Уже опівніч, а в думках молитва,
І знову сльози, і думки́, і син…
Невже і зараз в них запекла битва?
І сльози знов, гіркіші, ніж полин.

Ридає, плаче… плаче і голо́сить,
І вервицю в руках вона трима,
Моли́тви мо́лить, Господа все про́сить,
А звісточки від сина все нема.

Над ранок вже й на сон чому́сь склонило,
Так, си́дячи, й здрімалася вона,
Та закололо серце і занило…
Що ж ро́бить ця проклятая війна?

Вже й сон минув, думки пливуть, як хмари,
І вервичка в руках, і телефон…
За що нам куштувать цієї кари?
А може син потрапив у полон?

Вже взя́ла свічку Стрітенську у ру́ки
І приступила знов до молито́в.
Душа болить, нестерпні тії му́ки…
Страшні думки́, у жилах стине кров.

Яка доба, а звісточки немає…
«Всевишній, їх щитом усіх закрий…», –
І день і ніч все Господа благає,
Аж тут СМС: «МАТУСЕ, Я ЖИВИЙ!».

І знов молитва. Дякує в ній Богу,
Що син живий, що звісточка прийшла.
Вимолює ЖИТТЯ всім й ПЕРЕМОГУ.
Та й знову сили в со́бі віднайшла.

Аж сльо́зи градом, а тоді – й рікою,
Очам не вірить і читає знов…
Нічо́го тут не вдіяти з собою –
Така вона, матусина любов.

03.05.2022 р.

© Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022

ДОДОМУ ПОВЕРТАЮТЬ НА ЩИТІ

Додому повернули на щиті,
Ще скільки так пове́рне – невідомо.
Вони пізнали пекло при житті,
Й живими не вертаються додому.

Таку доро́гу ворог їм проклав,
Хоч мріяли не нею повертати,
Та кожен з них життя за нас віддав,
І з засвітів сюди завітати.

У кожного була́ в житті мета,
У кожного були бажанням й плани,
Та ворог нам завдав цього́ хреста,
А рідним спричинив довічні рани.

Не на щиті хотіли повертать,
Та ірод взявся свічі їм гасити,
З щита, на жаль, ніко́ли їм не встать
За те, що взя́лись неньку боронити.

За те, що Україна над усе,
За те, що в серці мова солов’їна,
За що ж бо кожен хрест такий несе?
Любов до неньки у серцях нетлінна.

Герої повернуть на щиті,
Остання путь, остання дорога,
Багато що зробили б ще в житті,
Та були в пеклі, йдуть тепер до Бога.

28.03.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2025
ID: 1036528

У МАЛЕНЬКОМУ СЕРДЕНЬКУ

Українська я дитина,
В мо́їм серці – Україна,
В мо́їм серці – мама й тато,
Я молю́сь за них завзято.

Добре вивчу солов’їну,
Берегтиму Україну,
Берегтиму і не зраджу,
Тільки добре слово ска́жу.

Бо у нас земля родюча,
Є і гори, й степ, і круча,
Полонини і простори,
Є Азовське й Чорне море.

Є багато квіту в полі,
Світять нам яскраво зо́рі,
Ще й спадають срібні ро́си
На жита́ і на покоси.

На душі́ за́вжди тепленько,
Бо Вкраїна – рідна ненька,
Про яку говорять в світі,
За яку в молитві й діти.

Я душею багатію,
Що вкраїнець – я радію,
Буду гордістю родини,
Хай добро росте з зернини.

27.03.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1036433

Один раз повіриш в сірий
Що важкий
Незрозумілий

Так поваришся у ньому
Так набачишся усього
Мариться
Це не казково

Прорахуй но кожну букву
Та не надто!
Щоб не сухо

Вогкість теж не допускай
Хіба що море
Бажано, у Східний край

Всюди ловиш протиріччя
Навіть ждеш Середньовіччя

Голова кипить
Спиніться!

Відсирів давно твій сірий
Той важкий
Незрозумілий

Дихотомія
Хохотіла
І ми з нею
Бо здуріли

Вони вторгаються до наших країв,
Намагаються спалити дари Божі,
Що розмістилися на тисячах полів.
Виконують наказ своїх господарів:
Несуть неволю й недолю,
Від малого та й до старого,
Боряться намарне.
Ці недоумки, бовдури й сволоти,
Ще з кінця лютого двадцять другого,
Дбайливо заплітають на майбутнє,
Для народу України,
Жахливі й страхітливі траурні вінки,
Аби зберегти ганебну пам’ять,
Що вони наші вірні люблячі брати.
Не шкодуючи грошей:
Замовляють лопати й паркани,
Для нових безіменних,
Чи братських могил.
Але правда у тому, що
Ці віники стоять гнилими у них самих.
Їх турбота як й лопата,
Стала, нагородою лиш для них самих.

НАМ ВИПАЛО НЕДОЛЕНЬКУ ПІЗНАТИ

Живемо ми, живемо ми, панове,
В буремний час, який для нас настав,
Пішло від нас те щастя веселко́ве,
Якому кожен двері відчиняв.

Та чи верне́ воно до нас з роками?
Чи небо мирне зо́рить будем ми?
Чи зрадників не буде поміж нами?
Чи ляже ворог назавжди́ кістьми?

Чи буде сила ворога здолати?
Бо ми з бідою в пеклі сам на сам…
Чи хтось візьме́ться нас порятувати?
Чи зможем відсіч дати ворогам?

Нам випало недоленьку пізнати
І лити сльо́зи через ворогів.
Допоки буде пекло це тривати
І скільки буде складено голів?

Але ж чому́ недоля нас спіткала?
Чому́ до нас прийшла брудна війна?
Орда життя усім нам зруйнувала…
Чому́сь біда приходить не одна.

Хіба живем? Та ні… Уже існуєм
В страху́ й тривозі кожну-кожну мить,
І кров’ю ПЕРЕМОГУ ми гаптуєм,
Бо хочемо не існувать, а й жить!

08.11.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1026085

ТРИВОГА, МОТЛОХ І МОЛИТВА

Тривога знову в нас звучить,
Звучить вже вко́тре й не вгаває,
Бо вражий мотлох знов летить,
І ціль собі вже вибирає.

Та ні… Давно вже вибрав ціль,
І ймення цілі – УКРАЇНА,
Та не сконає р@schоцвіль,
А з неньки постає руїна.

Поставив ворог за мету
Усе спалити, зруйнувати,
ВКРАЇНУ знищити святу…
Нас від життя він всявсь звільняти.

Все вбивчий мотлох запуска,
Людей для нього не існує,
І підіймається рука,
Що мотлохом нас атакує.

А світ мовчить, хоч бачить все,
Мовчить роки́ і споглядає,
Добра́ їм це не принесе́,
Бо ворог сво́ї плани має.

Але найперше нас вбива,
А ми в молитві зводим ру́ки,
Тече сльоза, звучать слова́
І рветься серце від розпуки.

07.11.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1026038