Вірш вірш

Просто веди.
Люди – то звірі.
Може і ти.
Разом у вирій
Легше йти.
Я в тебе вірю.
Просто веди.
Очі закрию,
Щоб не тягти.
Я тобі вірю.
Більше нікому.
Бачиш сліди?
Звідси додому.
Просто веди.
Ніде і всюди.
Ніколи й завжди.
Люди – то люди.
Просто веди.

Ми все знаєм ліпше.
Ліпше за долю.
Ліпше за бога.
За будь-якого.
Ліпше. Як ті,
Хто не знають нічого,
Але все одно
Покажуть дорогу.
Знаємо ліпше,
Знаєм точніше,
Кожен за жодного,
Жодний за інших.
Навіть знання знає
Гірше за нас, грає
Гірше за нас, сяє
Гірше за нас, має
Менше, ніж маємо
Ми. Зневажаємо
Ми зневажаючих
Нас. Тих, хто каже,
Що чогось не знаємо
Ми. Будь ласка, тихіше!
Ми.
Все.
Знаєм.
Ліпше!!!

Раз
Два
Три – май
Тримайся міцніше,
Хапай все, що зможеш
Руками, зубами
Чіпляйсь за життя
Воно те єдине, яке допоможе
Розкласти думки на полицях буття:
Раз – дитячі
Два – дівчачі
Три – май те, що вже маєш…май
Раз
Два
Три
28.10.2024 ©Ірина Вірна

Під тихий шелест ніжних крапель дощових
Так добре мріється й чекається на краще.
Приворожить,
заколисає,
поведе за думку-нитку в сни,
Щоб забуття вточило вік по краплі.
Розірве нитку провідну то гуркіт грому, то спалах блискавиці.
Немає спокою, зачаїлась в кутку думок десь мрія…
Що не спиться?
Розплескані надії та чекання рвані…
Під барабанний дріб дощу
пригадуєш
минулі зради-рани-драми.

21.10.2024 ©Ірина Вірна

Колись давно я зосередилась на сонці.
Воно таке – яскраве і сліпуче.
І так давно сліпить себе давала мУці,
Що випалила ТА пів віку вже мого.
Жагуча!

Чи мУка то?
Чи справді сонця промені?
Не розібралась…
Невідомо …
Але я знаю:
Всесвіт посила мені
Розраду в візерунках слова.
21.10.2024 ©Ірина Вірна

Сплетіння візерунків слів.
раптова ніжна мелодійність.
Мереживо незвичності затягує у сни,
руйнує звичну буденну надійність.

Як ти могла? А як ти міг?
Читати між рядків прозріння:
зізнання витікають із страхіть,
ведуть до розуміння.

Сплетіння стежок, шляхів життєвих,
мереживо рядків віршевих…
ведуть до розуміння…
19.06.2024 ©Ірина Вірна

Завтрашній день нагадує пастку
Як і замовчування – ласкаве ововчення
Стає все страшніше маленький тягар

А я все без змін
Чекаю в капкані ласку
На мить інавгурації свого механізму
Дієвого такого-то, надкорисного

Чи бажане варто чекать?
Може його збудувать?

Жадав я поміч від білокрилих
Бідоносних та гордих створінь
З корисного – тільки їх тінь

Деталі та вм’ятини твого механізму
Я б зрозумів, але й сам невтерпець
Побачити те, на що стелять доріжку
Відчути весь холод й запиленість
Віршомазних, брудних
Доволі сумних орхідей

Це найкраще що я бачу
І найгірше в що я вірю
За межею – вогнестійкість
Не спали свою надію

Поширені періоди, де граємо у класики
Розвинулась релігія, сховались всі у пасики
Солодкі ці фантазії, у сотах береже
Якщо, раптово, мед і запече
Страх нешвидко, болісно втече

Клянись своїм соратникам
Клянись, що їх забув
Цифри, крейду, течію
У яку ти і пірнув
Поширелося прагнення, та ти це не почув

Розвинулась комедія, шанує в пам’ять сміх
Відкиньмо псевдоніми всі, устанем сред нових!
Налиємо солодкого, покажемо ліси
Поважали геть брехливу казку
Бо на ній ми лиш росли

Вже не знаю що я бачу
Не боюся те, в що вірю
За межею – небезпечно
Там горить твоя надія