“Мій сину-синочку,
дубовий листочку,
Не зріс ти у дуба,
зламала війна…”

Загиблим посвята
Та їх матерям.

Війна, наче коршун,
у небо злетіла
Та боляче б’є
по нещасній землі,
Іще одна мати
горе зустріла,
Ласкав вітер коси
на сина чолі.

Прощалася мати
із тілом дитини,
А вітер грав чубом,
немовби будив,
Вінки, квіти всюди
і чорні хустини,
Дивилося небо,
Дощик моросив.

“Ти, мій синочку,
дубовий листочку,
Будеш серед квіток
в небеснім раю.”
Сльозами росила,
не голосила,
Не проклинала
убивцю-війну.

Здавалось, довкола
земля голосила,
Всі плакали люди,
лелека кружляв,
Чекала на диво,
у Бога молила,
Щоби їх з сином
не розлучав.

А дощ не втихав,
падав густіше
На матір із сином,
на сльози її,
Стогнав біля церкви
дзвін голосніше,
Єдиного сина
віддала землі.

“Мій сину-синочку”…

05.08.2024.

Лілея квітка білая,листячко золоте.
Скажи-розкажи мені,милая, коли мій коханий прийде.
Сижу я на березі втомлена,
туга мою душу з’їда.
Скажи-розкажи мені, рідная, чи дуже холодна вода.
Я ноги у кров свої стоптані
У води холодні вмокну.
Я душу свою болем згублену глубинам її подарю.
Лілея – ти квітка мудрая,
Скажи-розкажи мені ти.
Навіщо війна ця є згубная
І як би від неї втекти.
Нема вже давно мого милого.
А жити без нього ніяк.
У хвилі річні я полинула,немов в небеса білий птах.
Не плач,не журись,біла панночко,
І листя своє підійми.
Одягнену в біле платтячко мене у обійми візьми…

• Твір:

  Біль. Пронизує нас біль
  Того, що відбувається.
  Танком війна пройшлась по долі,
  Біль зламів відчувається.

  Сум. Ми загрузли всі у сумі,
  Заполонив він все.
  Не покидає, паразитом
  Життя із нас смокче.

  Горе. Нас горе роз’їдає,
  Оточені ми ним.
  І ділимось ним між собою,
  Підтримуючись цим.

  Тривога. Це постійний стан,
  Ми живемо у ньому.
  Зненацька не застати нас,
  Готові ми до всього.

  Страх. Ми принижені всі страхом,
  Але він береже життя.
  В нерозсудливість відчаю
  Не дозволяє впасти нам.

  Ненависть. В нас все більше квітне,
  Затьмарюючи мозок нам.
  Примушує нас жити з ціллю,
  Щоби помститись ворогам.

  Гордість - в нас оселилась гордість
  За те, що в нас своїх проблем немає.
  Тримаємось один за одного,
  А все, що відбувається, єднає.

  29-08-2022

• Твір:

  Десь там ракети не літають,
  Снаряди там не вибухають,
  Нікого там не забирають,
  Загиблими не повертають.
  Там на колінах не ховають,
  Синів з сльозами не чекають,
  Гучні там звуки не лякають,
  Малі там мати не ховають…

  Десь там немає і братерства,
  Що гордістю стискає серце,
  Життя там смертю не рятують,
  І за свободу не воюють.
  Не відчувають цінність волі,
  Не знають зовсім війни болі.
  Немає в тім краю героїв,
  Пліч опліч що встають до бою
  За землю, за свою сім’ю,
  Щоб мир настав у тім краю…

  Життя розмірене там плине…
  Десь там… та це не в Україні.

  04-12-2022

• Твір:

  ***
  Ревет и стонет Украина
  По всем, кто на войне уж сгинул.
  Военный молох душу рвёт,
  Но не окончен смертям счёт.

  Смерть подбирается все ближе…
  И чаще слышу от друзей,
  Как кто-то близкий погибает
  В этой бессмысленной войне…

  Там друг погиб - военным был…
  Снаряд весь дом с семьей взорвал…
  В бомбоубежище инфаркт…
  Тот без вести где-то пропал…

  И льются слёзы вместе с кровью…
  От горя плачет Украина…
  Нам заселяют сердце болью,
  И мы все больше ненавидим.

  27-03-2022

• Твір:

  Из Мариуполя девчонки
  Случайно прочитал дневник…
  Ревел белугой я над ним,
  Стихом его тут изложил…

  «Теперь я знаю, что не боль
  Неразделённая любовь…
  Больнее было мне смотреть,
  Как маму забирает смерть…
  Как братик младший к ней подходит,
  Кричит: «Не спи, а то замёрзнешь!»

  Боль голода мы испытали,
  И голубя мы есть пытались.
  Нет, не принёс он облегчения,
  Рвало всех нас от отравления…

  Я помню умерла соседка…
  Нас разъедал всех запах крепко…
  И дядя Коля - отчим мой -
  Пытался вынести ее..

  Он нам помог, но тишина
  Взрывом растяжки прорвана…
  Погиб… Он также как отец,
  Всегда был близкий человек!..

  Рыдала мамочка моя…
  С миром почила… Умерла…
  Сказала брату я: «Уснула…»
  Он понял, что я обманула…

  Через каких-то лишь три дня
  Была эвакуация…

  Брата спасала, как могла,
  Ему прикрыла я глаза,
  Чтоб он не видел ужас трупов,
  Когда бежали мы оттуда…

  Мы маму не похоронили,
  Не будет у неё могилы…
  Вместо могилы лишь подвал
  Под домом, что давно упал…

  Мама осталась в том подвале,
  Неделями где жизнь спасали…
  Нужду справляли, ели, спали
  И вонью трупов мы дышали…

  Какая вонь стоит от трупов!..
  Нет, никогда я не забуду!..

  Мне веру в Б-га подорвали!..
  Если бы был - так не страдали!..

  Мама моя верила в Б-га!
  Совсем не делала плохого!
  Нет!!! Ничего и никогда!
  За что же он ее забрал?!!

  Все, что грехом она считала,
  Вокруг себя не допускала.
  Она ведь даже дядю Колю
  Укладывала не с собою,
  Пока они не поженились!
  Даже курить грехом считала.
  И чтоб она не нервничала,
  Бросил курить ведь дядя Коля,
  На радость ей, во слову Б-гу!
  Храм посещала регулярно,
  И исповедовалась часто.

  Зачем же Б-г ее забрал!!!

  Мне батюшка что-то сказал,
  Мол для служения забрал!!!
  Служила б тут лучше она
  И нас воспитывала…

  И ненавижу я россию.
  Во что же там их превратили!..
  Родной мой дядя там живет…
  Но он меня не признаёт:
  «Катя? Какая ещё Катя?
  Война какая? Вас не знаю!»

  Потом с чужого телефона
  Он выслал:
  «Не звони мне больше…
  Опасно это для всех тут…
  А маму нам уж не вернуть…»
  Их ненавижу! Не прощу!
  Страх заменил ему сестру!..

  Страшно, когда сидишь в подвале,
  Глушишь детей, чтоб не кричали…
  Ведь если будет слышен крик,
  Русский солдат может убить…

  Мне те, кто выжил, говорили,
  Насилие русские чинили,
  Над стариками и детьми,
  Не брезговали трупами…

  Зачем шёл путин нас спасать?
  Свой страх хотел нам навязать!!
  Если Б-г есть, то почему
  Позволил все это ему?!

  Ведь мы же хорошо все жили,
  Даже машину мы купили…
  Не сможет только дядя Коля
  Обещанное мне исполнить -
  Планы вождению учить
  Никак нельзя осуществить!!!

  Нету теперь и той квартиры,
  В которой хорошо мы жили…
  Машины нет - ее сожгли…
  Зачем вы русские пришли?!

  Я в безопасности уже,
  Но жизнь не в радость сейчас мне!
  Боюсь, что с братом разлучат,
  Могу его я потерять!..

  Вернусь - я верю - в Мариуполь,
  И жить на том же месте буду!
  В день смерти мамы каждый раз
  Спускаться буду в тот подвал!..
  Цветы я буду возлагать
  И маму буду вспоминать…
  Как памятник теперь мне будет
  Подвал, в котором гибли люди!..

  Детей своих все обнимайте!
  Им запах свой передавайте!
  Хоть запах им запомнить надо,
  В вечность когда уходит мама…

  Если смогу перетерпеть,
  Смогу своих детей иметь -
  Всегда их буду обнимать
  И от себя не отпускать…»

  Тут правда все, что написал,
  Я ничего не добавлял.
  Стихом дневник пересказал,
  Чтоб россиянин прочитал.

  Услышьте! Дети Украины
  Клянут сейчас вовсю Россию!
  Кто страх не сможет победить -
  Вечно в проклятиях будет жить!!

  07-04-2022
  _________________

• Твір:

  Ми про війну чуємо й іншу,
  Про ту, яку нам не опишуть,
  Яка в холодний піт кидає,
  Про ту, що мозок розриває…

  Нога гниє.. набридло все…
  Загроза ампутації…
  Півроку тільки лікарі…
  Істерика… прострація…

  Як сталось так? На дачу їхав…
  Повістка військкомата…
  Миром збирали амуніцію…
  Десантно-штурмова бригада…

  Два тижні - псевдотренування…
  Фронт… нічого нема…
  З укріплення - і сміх, і гріх -
  Лише одна труба…

  Обстріли нескінченні…
  Живуть всі у трубі…
  Немає забезпечення -
  Кожний лише з своїм…

  Два командири - офіцери -
  Побули і немає.
  Десь там на другій лінії…
  Робити що - не знали…

  Немає жодних волонтерів -
  Під’їхати бояться.
  Так дев’ять днів під обстрілом.
  Та це тільки початок…

  Що сталося, стирає пам’ять…
  Змішалось все у фарш…
  Потім, що міни були то,
  Пригадує мандраж…

  Життя - хоча, чи то життя? -
  Під амуніцією стогне…
  Щось залишилось, дихає,
  Але вже не свідоме…

  Фізичного не чути болю,
  Кома… душа рветься на волю.
  До спокою рветься і тиші,
  Металу де немає зливи…

  Сестричка тягне…Траспорт… трус…
  Лікарня… операція…
  Біль, нестерпний потім біль,
  Вже у реанімації…

  Пробитий наче решето:
  Живіт, легені і печінка…
  Всередині весь перемелений,
  Мов ковбаси начинка.

  Стегно - відкритий перелом…
  Відрізані два пальця…
  Око одне - лише більмо…
  Нестерпний біль… зараза…

  Під обстрілом, хто поруч був,
  Майже усі «двохсоті»…
  Не всіх зібрали хоронити…
  Хтось ще живий із роти…

  Лікарня - нелюдський конвеєр…
  Потоком все іде…
  Частини тіл лікують там,
  Не схожі на людей…

  Рідних через «фейсбук» знайшли
  Лише через три дні…
  Однаково всі божевільні -
  Поранені і лікарі…

  Біль, нестерпний біль і неміч
  З’їдають тягу до життя:
  «Залишьте, дайте просто вмерти,
  Викиньте із вікна!..»

  Два командири приїжджають -
  Лише одне питають:
  «Надати похоронку,
  Чи лікарі чекають?..»

  Півтора місяця реанімація…
  Два місяці лікарня…
  Заштопали, що залишилось,
  Та не пройшли страждання…

  Нога гниє півроку вже…
  Чи буде ампутація?..
  Життя триває між словами -
  «Істерика» й «прострація»…

  Дзвінок до побратима -
  Живий! Він ще тримається.
  З бригади про шістьох відомо,
  В живих хто залишається…

  Немає тих двох командирів,
  Які злість викликали.
  Сестричку ту, що витягнула,
  Війною теж забрало…

  Тіло у фарш перетворилось…
  Фаршем вже все життя…
  Страждання і душі, і тіла -
  Така вона війна…

  29-12-2022