Стомив ноги асфальт,
землі просять, трави,
Споришевих стежок,
що край хати,
До доріг їм кортить,
що в болоті, пройти
По кривих тих дорогах,
горбатих.

Зняти куряви стовп,
чи залишити слід
В тому справжньому,
у болоті,
Дратував він колись
той щоденний похід,
Забруднитись тепер вже
не проти.

Стомив ноги асфальт,
землі просять, трави,
Зайду в берег, до самої хвилі,
Поміж верб, осоки
заспокою думки,
У калюжі потраплю в долині.

Бачу — все це не те,
знаю — я вже не та,
Справжній слід свій
в селі залишила,
Не ступає давно
в тих дорогах нога,
Усі давність собою покрила.

10.09.2024.

У країні вічній, де тече Дніпро степами,
Давні українці жили своїми днями.
Засіваючи землю, розквітала вона,
Співаючи пісні, плекали свій дім, свою землю.

Їхні коріння глибокі, як віки безкраї,
Заплелися у плетіння тисячі літ.
Вони кували мечі, обороняли землю,
Зберігали традиції, як найцінніший дар.

У їхніх серцях палахкотіли вогні священні,
Просвітлення душі, мудрість стародавня.
Вони вірили у долю, у могутній рідний край,
Служили його велич, під сонцем ясним таємним.

Давня Україна, мрія вічна, українського народу,
Її доля вічно зв’язана з серцями її синів.
Наші предки, давні українці, жили й любили,
Та їхня спадщина живе в нас, у кожному диханні.