Мені не треба багато обіцянок
Не треба слів, що мов вітер летять.
Бо в серці моєму живе тиха пам’ять
Про дні, що як зорі у небі горять.
Мені не треба ні вічного щастя
Ні райських садів у далекім краю
Лише б в твоїх обіймах бути поряд
І знати, що завжди лиш тебе я люблю.
Погляд опускається
Ноги все вагаються
Підходить, чи хай лається?
О мріє незабутня
Оголена й завжди попутня
Чого боятись починаєш?
Стихни!
Відчуваєш?
Ти зіницям довіряєш?
Ти собі не уявляєш!
Та не бійся, тут не страшно
Просто холодно
Й не все тут рясно
Чека тебе перфузія!
Судинна оклюзія!
Не плач
Я повернусь
Можливо…
Бо ти надто нестримна
Так і так – ображена
Від чого ти там вражена?
Погляд підіймається
Мозок все вагається
Забрати, чи хай лишається?
Ти пишеш їй вірші.
Вона їх не читає.
Ти даруєш їй квіти.
Вона їх викидає.
Ти чекаєш на неї в кафе
за склянкою кави.
Вона не приходить.
Так в чому ж справа?
Пропала довіра , але вона була.
Коли на мене щоночі вона чекала.
Та одна помилка в мить
нас з тобою роз’єднала.
Ми не були знайомі до дванадцяти,
В дитинстві не валялися в піску.
Разом гуляти? Що це за чудасії,
Ти хто така і як тебе тут звуть?
Ми не були єдиними одна для одної,
У кожного було ще друзів п'ять.
Разом гуляти? Що це за чудасії,
Лише думки й розмови до рання.
Могли не бачитися й по два роки,
Та дружбу щиру це не зіпсує.
Для мене найдорожчою ти стала,
Як рада я,що ти у мене є..
Про маму не писала я багато,
Тому,що скільки ти про неї не пиши..
Ніколи не закінчаться слова ті,
Які сказати «тет-а-тет» хотіла ти.
Любила? Так,і навіть дуже сильно.
Ні,не тому,що винна ти їй це,
Тому,що і вона любила сильно,
Тому,що віддавала серце своє все.
Сварилися? Звісно,хто ж тут не сварився..
Чи через друзів,й одяг той в мороз,
Вона звичайно правду говорила.
Але тоді була я горда і мала,
Не розуміла тих переживань і злилась,
Бо думала, що вона не права.
На момент даний що ж,скажу одне я..
Люблю і досі,й люблю без пуття.
Я зрозуміла ті переживання,
які тоді я зрозуміти не могла..
Все що хотілося б мені це лише пізнання,
Щоб завжди жили в мирі й доброті,
І щоб завжди любили як в останнє.
Як ми любили й любимо завжди...
Я довго берегла твої листи,
Бо почерк твій такий красивий,
Кохання ми не вміли зберегти,
Чогось чекали, можливо дива.
Я довго берегла твої листи,
Про що в них мова, ніхто не знає,
Ті дні, в яких щасливі я і ти,
Із спогадів бентежно виринають.
Я довго берегла твої листи,
І день за днем так швидко бігли роки,
В той час, коли в моїм житті з’явився ти,
Доля приносила для кожного свої уроки.
Я довго берегла твої листи,
І ні про що тепер я не жалкую,
Бо двічі в одну річку не ввійти,
І на минулому кохання не збудуєш.
Всі почуття – це крил розмах,
У цім життєвому двобої,
Не зможе звикнуть вільний птах,
До клітки, навіть золотої.
Того кохання спалені мости,
Не воруши забуті почуття,
Одружені давно і я, і ти,
У кожного із нас тепер своє життя.
02.01.2022
Віра Дукач.
Віра Дукач
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
