А на вулиці холоду дихання,
Вітру ніжні пориви і краплі дощу.
Ледь помітні сліди на асфальті
І я біль свій теж відпущу.
Парасолю тримаю в руці,
Бо потреби немає ховатись від зливи.
Хай шалену цю біль заховають стихії пориви.
А на вулиці сиро і вогко, як в моїй душі.
І не можу зігрітися каміном й гарячим глінтвейном.
Я б хотіла в обійми, до моря,
Кудись і мерщій.
Але знову дивлюсь за вікном я на зливу.
місто спішить,
місто біжить,
але ж на мить
як мозок не спить –
ти зупинись,
ти озирнись
і не дивись –
там, де колись.
там, – де є ми –
дощ усе змив.
вітер все стер –
там, – де тепер.
в тиші розпалась
вулиця сна –
тільки душа
моя не одна.
в серці лишились
наче сліди —
тіні любові,
болючі ходи.
там, де ще боляче —
значить, живе.
там, де згорає —
знов проросте.
13:37, 09/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)
За вікном вже дощ пройшов.
А ти до мене так і не прийшов.
Чекала я тебе більше ніж дощу.
Та він мені нашепотів твої думки
Тебе я більше не люблю.
З кожною краплиною
Сльоза моя текла.
Закінчилось лав – сторі
І змиється дощем.
А ти до мене так і не прийшов….
Зірвався вітер, гонить хмари,
Здіймає куряву стовпом,
Йшли, кілометрами долали
Дорогу полем, за селом.
Так крок за кроком,
швидше й швидше,
Важчає ноша у руках,
А грім лунає усе ближче,
Здається нескінченним шлях.
Полився дощ, потоком хлинув,
Ні зупинитись, а ні йти,
Накрив дорогу, мов поглинув,
Очей угору не звести.
З тих пір гроза не доганяє,
Цікавить, інколи дивлюсь,
А от життєва ще лякає,
Її по-справжньому боюсь.
08.06.2024.
Затягнуло небо в хмари.
Такі сурові й сині.
Ще трохи і піде дощ.
Він змиє те, що смутком зветься.
Засяє веселка така сяюча і безкінечна,
бо дощ змив весь смуток
з твоєї душі.
Цей дощ діамантовою краплиною на землі зостався.
Наповнив цілющою водою кожну квіточку, кожну травинку і тебе.
Радій сонцю, радій і дощу.
Вдихай ковток повітря жадібно,
ніби це останній подих твій.
Дихай на повні груди , підкорюй світ.
Адже ти дитя всесвіту,
мрій і живи…
Жовтенький листочок,
колихався на вітру, але
все ж таки тримався
за гілочку свою.
Незважаючи на дощ, потім на сніг, жовтенький листочок,
як вогник на дереві майорів.
Не покинув він гілочку свою,
душею своєю до неї він прикипів.
І вночі своїм жовтим сяйвом,
теплом своїм грів.
Жовтенький листочок,
колихався на вітру.
Та не покинув гілочку свою.
А кохав її - як зиму та весну!
Я біг до неї попри лід, та попри осінь ту!
Тримав піони такі милі, милі..
Але забув.. що любить лиш троянди білі..
Я біг туда, щоби купить троянду
Ну ту таку, немов фіалку
Але приходячи назад
Зобачив її там, та дав я крок назад
Но обіцяла, та й клятву начебто давала
Будемо разом, попри осінь, попри зиму, попри сильний шторм..
Але не витримала зливу
Та й дуже швидко змило..
Вона любила воду, боячись дощя
Вона любила рибу, боячись гачка
Вона любила тих людей, побоювавшись публіки
А я кохав лише її, попри темні сутінки.
Жовтень сів на золотому престолі,
Навішав дощ гірлянд на верховіття,
Депресивне небо наплакалось вволю
Міняючи свою палітру.
А я спогади збираю в осінній букет,
Стає від того сумно мені,
Холодної ночі темний силует
Усе маячить в пустому вікні.
Жовтим листям завіяло світ
І те щасливе літо не вернути
До тебе думок безкінечний політ,
Мені тебе ніколи не забути...
Ну і що, як засипало листям доріжки?
Не біда, що літо минуло й нема.
До щастя лишилося трішки-
Всього лише одна сльоза...
небо захмарилось, потемніло
повітря запахло дощем
сонце сховалось, спохмурніло
передчуття дощу - щем
сутінки заволоділи краєм
обійняли все навкруги
піднялися над виднокраєм
неначе справжні Боги
хмаринки вдягнулися в плаття
сіро-сизі й купчасто-дощові
дощик намочив верховіття
потічками стік у траві
загриміло, розійшовся дощ
до блиску поливав дерева
не оминав жоден кущ
водою доповнив джерела
квітам прикрасив пелюстки
намочив трави, листочки
зволожив молоді паростки
розіслав водянисті ковдрочки
заметушились звірята й птахи
в пошуках - тимчасовий прихисток
юрбою біжать дітлахи
пагіння випускає любисток
дощик влаштував душ
омив дороги, будинки, вікна
все освіжив довкруж
краплинка дощу - всепроникна
в містян - парад парасольок
у селян - активна робота
дощова погода - затишок
опади - врожайна позолота
прогриміло, подощило, розпогодилось
сонечко й райдуга - з-за хмар
поле вологою доповнилось
дощ над рослинами - цар
дітвора поспішає на прогулянку
звірята вибігають зі схованок
пернаті затягнули веснянку
звеселяють швидкий танок
очистилась дощиком природа
щедро напилась води
минулась весняна прохолода
час росту, цвіту, краси
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
Рання весна... Кап... Кап... Кап...
Пішов у танок перший весняний дощик.
Підлив пралісне дерево, маленький кущик.
Попросив знайти парасольку, плащик.
Рання весна... Кап... Кап... Кап...
Прокинеться природа. Оживе все навколо.
Щебетливі птахи звеселять своє соло.
Розпогодиться. Веселка намалює коло.
Рання весна... Кап... Кап... Кап...
Найбільше зрадіє дощу селянин.
Засіє ниву з найдобірніших зернин.
Надіється на вологу з дощових хмарин.
Рання весна... Кап... Кап... Кап...
У вологому ґрунті проросте травичка.
Дощовій краплинці всміхнеться квіточка.
Набубнявіє досхочу малесенька брунечка.
Рання весна... Кап... Кап.... Кап...
Завесниться. Скрізь зарясніє листочками.
Збіжить водичка веселими струмочками.
Наповниться довкілля людськими голосочками.
Рання весна... Кап... Кап... Кап...
Земля збагатиться рослинними життями.
Прикраситься цінними коштовностями.
Зарясніє сходами, травами, суцвіттями.
Рання весна... Кап... Кап... Кап...
Йде життєдайна енергія весняного дощу.
Стою під ним. Зачерпну з пригорщу.
Небо дарує землі велику силу цілющу.
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
