Прости мені, мій Господи, за все:
за те, що жити треба- а не хочу,
за те, що вірила у щире і просте,
за те, що душу роз’їдали всі охочі.
Дозволила. Так, винна тільки я.
Як же тепер? Собі простить не можу.
І рветься вщент жива душа моя…
поки жива… Ніщо вже не поможе.
Де кладовище душ? Я хочу там лишитись,
не можу світ цей бачити таким.
Усім так добре в ньому нині жити,
і брешуть, лицемірять, як ті пси.
А совість чи вина – це позавчора,
і справжність, людяність – це наче спам.
Коли про інших – голосно говорим,
коли про себе – в блокування, в бан.
Прости мені, мій Господи, так зле,
коли на перехресті привидом витаєш,
коли до неба довго час іде,
а ти далеко, а час не вертає…
Наблизь мене до неба. Я давно
ледве живу, хоч дихаю поволі.
Напевно, що мені вже все одно…
Більше не можу. Прощавайте, болі.

Вона все писатиме знов свої вірші,
А він все питатиме шлях у житті.
Вона так чекатиме справжньої тиші,
Він спрагло шукатиме вічної мли.

Вона все насправді давно зрозуміла,
А він знов блукає між ,,так” і між ,,ні” .
Вона ж бо сміється, хоч геть не до сміху,
А він плаче, ниє, бо думки сумні.

Вона намагалася – він не повірив.
Вона посміхалася – він пропустив.
Вона знову зникла. А він не помітив.
Вона не з’явилася.Він помарнів.

Вона не писатиме вже свої вірші,
А він не питатиме шлях у житті.
У кожного – своя занедбана тиша,
У кожного – спогад і шем на душі.

Душа одягнута у тіло пішла в цей світ
Повільним кроком.
Ступала легко і несміло щоб не зранитись
Ненароком.
Все пізнавала й розуміла :
Довіру вірність і бажання.
Вона свідомо проходила свій шлях земний,
Повен навчання.
І всі важкі випробування долала мужньо,
Знову й знову.
Жила піднесена в коханні,
І світську вже вела розмову.
Душа жила ….. Зносилось тіло….
Вже сивина покрила скроні…..
Вона до вічності хотіла,
Їй важко вже в земнім полоні…
……..
Душа зраділа й посміхнулась
Відчула….
Може вже літати.
І піднялась високо в небо
Екзамен із життя складати.

Завтрашній день нагадує пастку
Як і замовчування – ласкаве ововчення
Стає все страшніше маленький тягар

А я все без змін
Чекаю в капкані ласку
На мить інавгурації свого механізму
Дієвого такого-то, надкорисного

Чи бажане варто чекать?
Може його збудувать?

Жадав я поміч від білокрилих
Бідоносних та гордих створінь
З корисного – тільки їх тінь

Деталі та вм’ятини твого механізму
Я б зрозумів, але й сам невтерпець
Побачити те, на що стелять доріжку
Відчути весь холод й запиленість
Віршомазних, брудних
Доволі сумних орхідей