Вечірній Лондон, тиша й дим,
Ліхтарі плетуть казкову павутину,
Туман вповзає килимом густим,
В обіймах ночі вулиці спочинуть.
Вона іде, боса й легка,
У білому, мов сяйво над водою,
В руці вино, червоне, як ріка,
І погляд мрій, захований за тьмою.
Її сліди ховає ніч густа,
Туман шепоче їй про давні мрії,
А місяць стежить з висоти мовчазно,
Як в темінь знов зникають чари дії.
Луна зазивала мене уночі.
Поглянь, дівчино, там зорі ясні.
Світять мов лав – сторі тобі.
Грають в мінорі, мелодії свої.
В ігропросторі із ними
сердце твоє співає.
Про кохання палке,
про його не вщухання.
Дівчино ,мила , там зорі ясні.
Грають для тебе мелодії свої.
Ой кувала зозулечка,
в лісі темному.
Зазивала дівчиноньку
в лісі погулять.
Ходи мила, ходи люба,
щастя тобі на кую.
Галасливо їй співала зозулечка,
пісеньку свою.
І повірила ,дівчина, в
темний ліс пішла.
Забрела в чужу хатину ,
там лежало немовля.
А , зозулечка, все кувала і
співала люлі – люлі -лю.
Нагодуй дівчино немовля,
бо його матуся знов десь забрела.
І дівчина до зозулечки тихо промовля
: ,,Де, те щастя? Що обіцяла на кувать?”
І зозуля заспівала пісеньку свою
,, Щастя спить у ліжечку,
ти його люби.”
Цілуй ніжно його щічки
і до сердця пригорни.
Цілуй ніжно його ручки
і любов свою йому подаруй”
І взяла дівчина немовля собі,
притиснула до сердця і
любов всю віддала.
Дякую зозулечка за пісеньку свою.
Дякую, зозуле, що на кувала
щастя ти мені.
Зросте малеча у любові .
Обіцяю я тобі.
Так і не зрозуміла дівчина , що
зозулечка, то мати немовля.
І що скоро вона у вирій до
батька -дитини відліта…
Очі як барвінки,
не горда хода.
Блакитне море
без кінця в очах.
В золоті волосся,
на вигляд юна.
Любе говорити
без кінця.
Вишиванка лише одна,
срібна шпилька в волоссі.
На вигляд дорога,
не буде снимать з горя
навіть якщо її поб’є сивина.
Золоте волосся,
блакитний окен.
Дівчина юна,
жовта блакитна краса.
Боявся темряви однако
У дитинстві на яву
Інколи страшенно стало
Побачить темну дівчину
Ту дівчину, котру я бачив в снах
Ту дівчину, про яку в віршах писав
Я вірив в наше те майбутнє
Але я знав – що це лиш страх
Я боявся довірять людині
А вдруг ті порізи іще болять
Але довірився, відкрився їм
На ранок вже поклявся їй
Що буду завтра ще кохати
І в снах не буду проклинати
Я буду вірити в любов
Візьми за руку – випий кров!
Боявся темряви однако
У дитинстві на яву
Інколи страшенно стало
Побачить темну дівчину
Ту дівчину, котру я бачив в снах
Ту дівчину, про яку в віршах писав
Я вірив в наше те майбутнє
Але я знав – що це лиш страх
Я боявся довірять людині
А вдруг ті порізи іще болять
Але довірився, відкрився їм
На ранок вже поклявся їй
Що буду завтра ще кохати
І в снах не буду проклинати
Я буду вірити в любов
Візьми за руку – випий кров!
Плаче дівчина зранечку:
Загубила я колечко!
Вчора було — нині щезло
От же ж мені не повезло!
Як же ж я та без колечка?
Ой, за ним болить сердечко!
А парубок сидить й спостерігає,
Як дівчина колечко все шукає
Сміється тихо та й вірша складає
Гей, парубче, годі римувати
Іди й допомагай шукати!
Як знайдемо те колечко
Заспокоїться сердечко
Знову я буду щаслива
Знову буду я вродлива
Хлопець тільки посміявся
Й далі римувать прийнявся
Через гори і доли,
Пропливав я річки.
Через степи і поля,
Я ішов в далечінь.
Я шукав дівчиноньку,
Що як квітка цвіла.
Я шукав голубоньку,
Що як вітер співа..
Не знайшов дівчиноньку..
І весь квіт помирав.
Не знайшов голубоньку,
Й не почув співу я.
Повертався я долом,
Де річки і поля.
Помирав я з журбою,
”Де дівчина була..?„
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
