Вже як другий рік, війна у нас з рабами.
З нелюдами, з обортнями, та тими дикарями..
Які лиш тільки можуть : Вбити й знищити це все..
Поки Україна в НАТО, шлях наш цей кладе..

Але поки ми так хочемо, в цю нашу Європу
Наша влада, нас в цей час - посилає в жопу!
Поки наші хлопці кладуть тіло - За країну
Влада краде гроші і кладе брівку.

Влада строїть нові ці дороги - Коли через день у нас тривоги!
І кому треба ці мости всі в полі? А ну для зайців, білок, та цих конів..
А барабани в бомбосховищі, у Києві для кого? - а для тих, хто гроші спишить, і зрадить до одного..
А Гуманітарка де та вся.. - Що з донатів знов пішла? Десь лежить у когось вдома, і не потрапила до воїна

А чому ще не довЕзли танків? - Тих абрамсів і леопардів?
Чому вони ще не на полі боя? - А ніхто не знає, це лиш Божа Воля.
Чому на силу ТЦК - забирають брата?
Тому що влада захотіла так, і забрала татка.

Вони забрала сина, а може й в когось батька..
З шансом що повернеться, як ножом піти на танка..
Хоча він вмре достойно, за рідну Україну
Але що скаже дружина? - Знову своїм дітям..

Так.. а може й виживе, шанси також є
Але варіанти 300 й 200, ніяк не омине..
Прекрасно розумієте, що таке війна..
Або стане героєм України, або з контузією піде до дна..

(На основе реальных событий)

По жизни замкнутому кругу
Сама бежит, что не догнать.
Двум детям лишь подчинена:
Девчонке семь лет, сыну пять.

Утро. Подъем. Завтрак. Работа.
Круг замыкается вновь дома…
Она и мать, она - отец
Для двух детей - пять и семь лет…

В банк забежать надо с утра:
Сделать по-быстрому дела,
Чтобы бежать кормить домой
Пять и семь лет - своих мальцов.

Но… утро… Винница… ракета…
«Сопутствующая» она жертва…
Убита. Больше мамы нет
У двух детей - пять и семь лет.

На бабушку была надежда…
Инсульт… не выдержало сердце…
Перевернулась жизнь дном вверх
Для двух детей - пять и семь лет.

«Сопутствующие жертвы» -
Термин такой есть у военных.
Но не укажут среди жертв -
Осиротевших в пять, в семь лет.

А ведь людей уже не будет
Таких, каких растила мать.
И вырастут совсем другими
Кому сегодня семь и пять…

27-07-2022

Дика московія колонізує наші села та міста.
Мілітаризує не лише дорослих, а й дітей.
На землях, окупованих росіянами, освіта -
Під тотальним впливом рашистських сітей.

Всі воєнні злочини окупантів у мирній Україні -
Геноцид вільнолюбного, сусіднього народу.
Нанесені нам рани - болісні, тяжкі, незагоєні...
Українські діти втрачають життя та свободу.

Малі українці теж зазнають військової агресії.
Вони є серед жертв терору: вбиті, поранені...
Живуть в сірім мороці окупаційної депресії.
Тисячі - насильно викрадені та депортовані.

Рашисти зробили тих діточок заручниками.
Сховали їх в Криму та на своїй території.
Відібрані телефони... Вони стали невільниками.
росія блокує доступ до будь-якої інформації.

Дітей, що живуть на окупованих територіях,
Силоміць асимілюють в російську спільноту.
Вчителі з росії навчають їх по своїх підручниках
І вони змушені терпіти мерзенну москальноту.

Мілітаризацію діток росія веде ще змалечку
Через мережу дозвільних центрів та шкіл.
Насаджує мову, історію... Заходить здалечку.
Потім - їхні герої, спецуроки, зброя, вишкіл.

Крадуть дітей після вбивств батьків і звідусіль:
З інтернатів, лікарень, фільтраційних таборів,
З евакуації. Тяжко повернути когось звідтіль.
Їдуть "на відпочинок" й зі згоди батьків.

Гіркою є доля депортованих дітей на чужині.
Їх дають на перевиховання та всиновлення.
Там у них немає під ногами рідної твердині.
Псевдопропаганда. Вербовка на війну. Гноблення.

Все робиться досить грамотно, не випадково.
росія прагне знищити українську націю.
Позбавляє ідентичності та рідних продумано.
Сіє ворожнечу й ненависть. Веде русифікацію.

Повернення дітей з депортації йде повільно.
Дуже складно робити ці надважливі кроки.
Серце болить, що вони живуть там невільно.
Надіємось на допомогу. Світ же - широкий...

Те, що роблять російські агресори в Україні,
Є справжнім злочином проти людства.
росію покарають чи всі будуть "занепокоєні"?
москва не визнає міжнародного законодавства...

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Павутина пройдених мною доріг
Мені одній лиш - до болю знайома.
Мала Батьківщина... Батьківський поріг.
Перші світи... Вже - не вдома.

Здається, повернусь й буде, як колись,
Та стелиться інша стежина.
Студентські роки... Зорі в парі зійшлись.
Поруч - омріяна мною людина?

Якби доля всміхнулась щасливо й добре,
Не пройшла б я тих всіх перехресть,
Думки ночами не бігли б за обрій.
Монологи - за крок до нещасть...

Та попереду - море нових доріг.
Вже сміло йду я по них не сама.
Промінчик сонячний в вікна до мене прибіг.
Діти з радістю кличуть: "Ма..."

І повели в майбутнє нас нові стежини...
Разом дружно по них ми пройшли.
Віддалялись вони від тієї місцини,
Де так довго колись до цього жили.

Лишились позаду всі щастя й тривоги,
Море друзів хороших і близьких людей.
Лист осінній лягає мовчки під ноги.
Потяг мчиться вдаль... Ей, життя, ей...

Столиця стріла нас гордо й велично.
Двадцять років вже скоро буде.
Попрощалась з минулим своїм я навічно.
Назад дорога навряд чи мене поведе...

Павутина пройдених мною доріг -
Лиш у спогадах. Нема вороття назад...
Сумний без батьків є отчий поріг.
Все, що досі було, забрав листопад...

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко