Не дивіться, мамо, що я посивіла.
Не легке у мене склалося життя!
Ця війна проклята! Рано овдовіла,
І росте без батька наше немовля.

Чоловіче любий! Соколе коханий!
Як твоїй лебідці без крила літать?
Ми ж були з тобою Богом повінчані…
Буду довго душу я тепер латать.

Що скажу я сину, якщо запитає?
Чом дали команду: «В відповідь мовчать!»?
А «рашист» проклятий гради випускає,
Землі українські та серця горять.
***
Не дивіться, мамо, що я посивіла!
Білий сніг в волоссі — карма до кінця.
В справедливість, рідна, втратилася віра,
Є одна надія — божий суд Творця!

Барчук Р
3.10.21

Мамо, чому сьогодні сонце біле?
І все навколо без ознак…
Я спав так довго, вічність цілу!
Можливо це недобрий знак?

Мамо, які тепленькі ваші руки.
А очі… Чом не бачу їх?
Були часи коли розлуки
Стерали пам’ять, як на гріх.

Та погляд ваш був завжди поруч,
Мене підтримувало це…
А зараз… лиш розмитий обруч:
Не бачу очі і лице…

Аааа… пригадав останній вечір:
Було спекотно від гармат.
Взяв побратим мене на плечі,
В очах — мільйони кіловат…

А далі я не пам’ятаю,
І не збагну: чи спав, чи вмер…
Матусю, ну скажіть, благаю,
На що став схожий я тепер?

Ви плачете? Не треба, мамо.
Десь Бога край наш завинив!
Закрили вхід для щастя брами —
Наївний люд не зупинив.

Але хтось мусить, і так буде!
Бо видують вітри дурман!
Прозріють і незрячі люди,
Коли розкриється обман…

Барчук Р
25.07.21

О, мій проплачений Майдане!
Людською кров’ю та життям.
В одних це був останній ранок,
Для всіх — табу на вороття.

Проснулась гідність, вирувала.
Стіною став безстрашний люд.
Хіба ж тоді країна знала,
Що й серед них є клан Іуд.

Здавалось, бій то був останній
За непохитність вільних душ.
Ми — нація, не вівці в стайні!
Й не продаємося за куш.

Там смерть дивилася нам в очі,
А в них лиш погляд в майбуття.
Вірші читалися пророчі
Про вічну віру в бороття.

А недоумки насміхались
Про «ібонітові палки».
І над героями сміялись,
Запхавши совість в покути.

Наївний люд то все проковтне.
І більшість стане на граблі.
І кров’ю знов земля промокне,
Й поглине темрява в журбі.

Барчук Р
29.11.22

Кохати так, щоб в заздрість ночі...
Щоб ранками шарілася зоря...
Щоб від блаженства закривались очі...
І хвилі в тілі, вищі за моря...

Кохати до виснаження пустелі...
До Маріанської води глибин...
До необачності розбитися об скелі,
Розпавшись на молекули частин...

Кохати, щоб як вірусом по тілу,
Щоб ліків не шукаючи — згорати...
Кохати до останнього прицілу,
Щоб в іншім світі мить цю пам’ятати...
❤️❤️❤️
Барчук Р