‎Ми женемось за ними щоденно,
‎Наче сонце, став нам капітал.
‎Та чи чує хтось серце невтомне,
‎Коли гроші у руки узяв.
‎
‎Гроші стали як лезо двосічне,
‎Вони ріжуть і ділять життя.
‎Ти купуєш комфорт, та не вічність,
‎Все залишиш, що щастям вважав.
‎
‎Ми міняємо час на папери,
‎Свої сни, на нулі у рядках.
‎Та не бачимо зовсім як швидко,
‎Зросла жадібність в наших серцях.
‎
‎І юність кладем під заставу,
‎За блиск, що зникає як дим.
‎Та лиш миті у тиші – то розкіш,
‎Зрозумів я, як трохи прожив.
‎
‎У світі де все в підрахунках,
‎Любов лиш не має ціни.
‎Бо серце не банк, не рахунок,
‎А сад для живої весни.
‎
‎Сльози щастя не купиш за гроші,
‎І за золото щирість людську.
‎Бо радість приходить не в цифрах,
‎А у тому з ким йдеш по життю.
‎
‎Гроші можуть житло збудувати,
‎Та не створять душевне тепло.
‎Вони можуть і крила зламати,
‎І з небес опустити на дно.
‎
‎Гроші лиш інструмент і не більше,
‎Біг за ними омана життя,
‎Їх у світі усіх не заробиш,
‎В цих словах уся правда буття.
‎
‎Мрії про нескінченні багатства,
‎Не більше ніж тінь у вікні.
‎І як швидше прийде це зізнання,
‎Швидше знайде той світло в собі.
‎

Ми прийшли сюди – не в кайданах,
‎Без контрактів, печаток і меж.
‎Вільно дихати, жити яскраво,
‎Де природа й людина одне.
‎
‎Хто вирішив що світ їхня власність,
‎Що ріка також має тариф.
‎І що кожен ковток – це податок,
‎За повітря також заплати.
‎
‎Ще повинні платити за землю,
‎Щоб могли ми на ній існувать.
‎Хоч усе це іде безкоштовно,
‎Просто так, без усіх переплат.
‎
‎На планеті усього доволі,
‎Є хліб, світло, тепло і вода.
‎Але хтось створив штучну неволю,
‎Щоб править життям і буттям.
‎
‎Йдуть мільйони, на зброю і війни,
‎Мури й дрони, породжений страх.
‎А можна ж на всі оті кошти,
‎Покращити людям життя .
‎
‎Ми люди – малі і дорослі,
‎Під небом і сонцем зросли.
‎Прекрасний цей світ, він для людства,
‎Хто мріяти вміє й любить.
‎
‎Забули ми, що всі єдині,
‎Що в венах одна течія.
‎І замість того -” моє, нероздільне”,
‎Правда та, що є лиш ” ти і я”.
‎
‎Прокиньтеся люди отямтесь,
‎Згадайте що серце – закон.
‎Свобода у нас ,а не в чужій скрині,
‎Що бажають закрити замком.
‎
‎Ніхто не може вкрасти небо,
‎Сховати ріки, землю, гай.
‎Бо воля, там де є потреба,
‎Любити світ без сподівань.
‎
‎Ми прийшли сюди світлі і чисті,
‎Щоб жити і пам’ять нести .
‎Що земля дім – а не поле битви,
‎Вся планета, це сестри й брати.
‎

Вона не в золоті, не в шелесті валюти,
‎Не в обіцянках, чи гучних словах.
‎Вона у тиші, в погляді ласкавім,
‎У вірності, що в серці ніби скарб.
‎
‎Дружбу не купиш ні за які гроші,
‎Бо справжній друг, приходить ніби дар,
‎Ця дружба перевірена роками,
‎Він завжди поруч, ким би ти не став.
‎
‎І не буває сотні справжніх друзів,
‎Які з тобою лиш в святкові дні.
‎А є один, або від сили пару,
‎Які тепло в душі несуть в твій дім.
‎
‎Він зрозуміє тебе без пояснень,
‎Підтримає завжди в тяжкі часи.
‎І коли навіть темрява нависне,
‎Прийде із світлом – щоб тебе знайти.
‎
‎Друг не промовчить, все у очі скаже,
‎Коли ти не на той звертаєш шлях.
‎Не стане за спиною хизуватись,
‎Бо дружба важливіша ніж піар.
‎
‎Йому не страшна жодна безнадія,
‎Разом з тобою бурі перейде.
‎Бо дружба – це жива стихія.
‎Що як лоза з роками кріпне і росте.
‎
‎Термін придатності не має дружба щира,
‎Вона не в’яне як трава в степу.
‎Дружба жива коли брехня відсутня,
‎Що несе завжди правди теплоту.
‎
‎Де дружба є – там страх відходить,
‎Там подих віри чути у словах.
‎І навіть біль тоді не сильно шкодить,
‎Коли підтримку друга відчував.
‎
‎Він згадує коли усі забули,
‎Та мовчки допоможе, без прикрас.
‎І не з обов’язку, не для показу людям,
‎А просто так, знайде для тебе час.
‎
‎Ні клятви, ні якісь там обіцянки,
‎Не фото у мережі, за для лайк.
‎А просто дії, зустрічі спонтанні,
‎Ось справжній знак, що дружба ще жива.
‎
‎Бо справжніх друзів в світі дуже мало,
‎Їх не зустрінеш просто у юрбі.
‎Дає їх Всесвіт, тим хто совість має,
‎Хто може дружбу все життя нести.
‎
‎І хай міняються роки, міста, дороги,
‎Та справжню дружбу не порушить час.
‎Бо дружба із роками все міцніше,
‎Вона не знає слова забуття.
‎

‎Зрада – як спис, що пронизує тіло,
‎Вона наче тінь, що крадеться повільно.
‎Ти наче й смієшся і ніби все мило,
‎А серце у попіл, розірване тіло.
‎
‎Зрада коханої – мов ніж у спину,
‎Без крові, та рана болить дуже сильно.
‎Казатиме різні ,безглузді слова,
‎А в грудях зростає гнів і гіркота.
‎
‎Зрада у дружбі – ще більша біда,
‎Коли довіряв, а отримав меча.
‎Бо той хто з тобою свята святкував,
‎В хвилину тяжку, навіть трубку не брав.
‎
‎А є іще зрада – себе самого,
‎Коли мав кричати, та страшно було.
‎Коли робиш те, що сказали тобі,
‎А серце то в’яне, як лист восени.
‎
‎Та ти пам’ятай Всесвіт справжній суддя,
‎Нічого не пройде, на все є свій час.
‎Хто зрадив – відчує цей біль на собі,
‎Як лезо торкається нитки душі.
‎
‎Бо все повернеться і слово і діло,
‎І кожен обман, що закреслив надії.
‎Хай як би серденько від болю не нило,
‎Та правда воскресне, повернуться сили.
‎
‎І прийде та мить коли й тиша кричить,
‎І совість прокинеться, вийде з пітьми.
‎Та буде за пізно вже щось поміняти,
‎Бо зрада уміє лиш все убивати.
‎
‎Зрадник не бачить як світло згасає,
‎Бо очі в тумані і в серці вже бруд.
‎Дорога його то міраж, чи примара,
‎А потім питання, ” Для чого? Чому”?
‎
‎А той хто пробачить, отримає силу,
‎Бо в серці прощення розпалить вогонь.
‎Той хто все забуде отримає більше,
‎Бо зрадник не вартий ніяких думок.
‎
‎Отож не тримайте отруту у серці,
‎Хай біль відступає, час лікар для всіх.
‎Бо навіть і зрада – то шлях для навчання,
‎Що істина вічна, а зрадник слабкий.
‎

На роздоріжжі, де туман сідає,
‎Стояли дві сестри – мов день і ніч.
‎Одна – в вінку,що вплетене зірками,
‎Друга – у хустці як холодний лід.
‎
‎Доля тихенько шепче, ” Йди не бійся”,
‎Твоя стежина , буде світлий шлях.
‎Хто серцем вірить, той не заблукає,
‎Хай навіть буря реве по горах.
‎
‎Недоля поряд гучно засміється,
‎”Куди підеш ти, буде вир і страх”.
‎Хто сильно мріє – той живе в примарі,
‎Хто надто любить – буде у сльозах.
‎
‎Так ходять разом подруги, сестриці,
‎Одна дає, а інша все бере.
‎І лиш людина завжди метушаться,
‎Не може вибрати до кого з них піде.
‎
‎Буває в сутінках гуляють по дорозі,
‎Переплітаються весь час у них сліди.
‎Аби людина серцем відчувала,
‎Яким шляхом, й куди їй краще йти.
‎
‎Бо Доля і Недоля рідні сестри,
‎Вони як день і ніч, вони не вороги.
‎Без темряви не зрозумієш світла,
‎Без втрат не знайдеш щастя у собі.

‎