Я по шматочкам, по битому скельцю
Пройду по узбіччю невпинних завіс.
Таких, що пробоїни й рани на серці
Зшивали розломи нитками з сліз.

Пройду і піду, хто ж бо знає про мене?
Промокла від сліз та пастка в мені
Сховає і вшиє в глибокії вени
Той образ коханий, застиглий уві сні.

Та я памʼятаю де поглядом тихим
Покрив той прощальний цілунок очей.
Чому ж для тебе тепер стала лихом?
Чому ж не спала я стільки ночей?

Утру я сльозину й молюсь, що останню.
Мов мисливець, він ніж встромив до спини.
Тепер я той звір, що загоює рани,
Тепер я в сплячці засну до весни.