Вже українців дістала несусвітня брехня,
Що ллється кругом оманливими ріками.
До влади рветься проросійська "гопота".
Посібники росії є моральними каліками.

За українські гроші нашу землю нівечать
І, вміло оббріхуючи, знищують все живе.
Вітчизняні паростки під корінь рубають...
Вони знають, що з них Україна проросте.

Ворожа брехня лягає на благодатну ниву
"Пригодованих" росіянами політичних кіл.
Несвідомих громадян гречка задовільняє,
Бо не дбають про майбутнє дочок й синів.

Сміло йде Україною проросійська навала.
Нахабно підминає під себе нашу Вітчизну.
Відчуваю злість, коли українська людина –
Падка на кошти й має моральну гнилизну.

Хочеться скрикнути продажним нелюдам:
"За що ненавидите та продаєте край свій?
Не може наша країна бути тим знаряддям,
Що збагачує вас в огидній, нелюдській грі.

росія для українців – чужа і ворожа земля.
Наш народ про свою країну мусить дбати.
Давайте, припинимо зрадливе божевілля.
Вже згуртуємось, щоби ворогу відсіч дати.

Коли не будемо дбати про свою державу,
Вони зникне з карти світу раз й назавжди.
Земля і всі її багатства належать по праву
Кожній людині від народження до тризни.

На всіх фронтах гинуть українські солдати.
Дбають не про себе, а про наше майбуття.
Честь, гідність, розум й совість треба мати!
Любімо свою рідну землю до самозабуття.

Всі разом розбудуємо українську державу
Та наведемо лад на нашій, славетній землі.
Викинемо за межі України частину ржаву –
Тих продажних зрадників, які зраджують її".

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Не дай, Господь, мені зневіри!
Сумління — хай моє не спить!
Щоб не ростить у собі звіря,
Коли душа від бід болить.

Направ на думи во спасіння!
Дай мотивацію до дій.
Й надії, вбитій, воскресіння,
Що вкрав у світу лицедій.

Не залиши мене єдину
Серед сліпих й глухих людей!
Бо, як сама злічу країну
Від ран зрадливих Іудей?

Нехай живуть мої синочки,
Що з вірою ідуть у бій!
Й землі, поранені шматочки,
Нащадкам зберегти зумій…

Барчук Р
10.02.23

Моя застуджена країна...
В багні зав’язла по коліна.
Руки не тягнеш і не просиш,
Дітей зрадливих, голих й босих...

Ти їх на світ цей породила,
В складні часи дала їм силу.
А як самій підмога треба,
То є надія лиш на небо...

Тебе знедолену і хвору
Спихає кожен з свого двору!
Брат дорікає свого брата,
Щоб матір взяв, бо він багатий.

Та вже як сльози неньки хлинуть,
Чи усвідомить він провину?
Чи може виїде з країни,
Щоб засудити плач й руїни?

Його ж не кидала старенька,
Коли хворів, як був маленьким!
Чия ж тоді у нього кров,
Що зрадив батьківський покров?

Моя застуджена країна...
Все так же журиться за сина.
У Бога просить йому долі...
Тож дай їй, Боже, хоч би волі...

Барчук Р
11.02.21