не плач, метелику,
останній
твій політ
пристАв
і
сонце гріти
перестАло ти

ну
перейдЕмо гОри
ми
засніжені
удвох
і
дві
морозні ночі
притулИвшись
переждЕмо
.
а дАлі що ?
.
щО б ти зимОв хотів ?
.
щоб всЕ була веснА ?
.
аби кругОм
буяло літо ?
.
але
не
буде так
.
бо все твоЄ
вже перейшлО
–
зів’яли крила
посивІли квіти
і
сонце
ледве – ледве
кОтить небо
–
повипадАли зуби
з шЕстерні йогО
і камізЕлька
стАла щось не грІти
.
о, мій метелику,
сумнИй
зрадій
ніхто не був
й на чверть такий
як тИ
ти – сАмий
мЕтеликувАтий
був
зі всіх
кого б
хтось вИгадати міг
і не-
забУтній
кожен твій політ
для кождого
хто
рАз тебе був бАчив
–
томУ
якщо б
і дАлі
ти літав
ще довгії літА
то
чудо дИвнеє твоЄ
таке тендітне
й не-
вловИме
зійшлО би нанівець
і призволЯще
зібгАлося б в повтОр
і невпіймАнне
б
піймане булО
за крИла
що притрУшені
пилкОм
казкОвим
неземнИм
і
все
оцЕ
дістАлось б
вівісЕкторам
і псам їх
гАмірним
–
розгАдана красА
–
знівЕчена
одним їх дотиком
і дИханням отИм
нечИстим
посейбічним
–
тому ти мАв пітИ
й
з собОв забрати
сю таємну вроду
–
крихку
усміхнену
несамовито гарну
–
промінчик сонця
золотий
невпинний
літунЕць
–
тепло і радість за-
лишаються
від тЕбе
й
на душі
від дотику краси
панує
особливий спокій
незнищЕнності
тИх сИл
–
які
над прАхом
–
будЕнних
монотонних
кАїнових днів
–
тримАють небо
і
дають надію
яку
ніхто
на світі
більше
не
дає
–
краса
рятує
світ-
ло даючИ
у тьмУщу тьму
–
разЮче
чисте
джере-
ло життя
–
здавАлось би
якИйсь собі метелик
–
а й той
несе красу
на крилах
і
політ
його
над головов
мойов
мене
бентежить
невмолИмов
тов
красОв
яка
коріннями
ся-
гає
про-
сто
неба