Вона іде й тамує голод,
Що низько до землі тіло гне.
А душу обіймає холод,
Вона вже не іде — вона пливе.
І найцінніше пригортає —
П’ять колосків, що їх знайшла.
У хустці за пазухою їх ховає,
Щоб нагодувати своє дитя.
Вона ще потерпить, вона зуміє,
А от дитя її помре.
Серце болить, серце мліє,
Та через силу додому йде.
Село завмерло в передсмертній тиші,
Не чути сміху, гомону чи пісні.
Лиш видно жінку, що іде сп’янілою ходою,
І воронів чорних чути крики злісні.
З останніх сил до хати добрела,
Її вже виглядає донечка мала.
Душа щемить у матері від болю,
І подумки кляну лиху цю долю.
Який злий біс отих «червоних» приніс?
Все забрали в них: хліб, зерно, худобу.
Від голоду стогнуть поля, село і ліс.
І прагнуть знищити кати людську подобу!
Вершник Голод пролетів селом,
За ним — сльози, крики і прокляття.
Безсилі люди перед новим злом,
Що димом розстелився від багаття.
Голодомор — це пекло на землі,
Година чорна, влада Сатани.
Горя страшнішого не бачено ні в сні,
Ні в час жорсткої війни.
Село замовкло, потонувши у смертях,
Що дихали у кожній хаті.
Біль і страждання — у кожного в очах,
Слова прокльонів линули злій владі.
Пройдуть роки, та не переболить
Моїй Вкраїні та глибока рана.
І іноді Вона здригається й кричить,
Вкотре проклинаючи Сталіна-тирана.
В жінці тій, що йшла і йшла,
Була то ненька Україна.
Пригортала до серця найдорожче, що знайшла —
П’ять колосків нетлінних…
05.11.2019