Оберемки квітів, носити на руках,
Місяць, зорі, море — все в його словах.
Очі блищать, серце тремтить,
Уява летить — її не спинить.

Ми жінки, штучки ще ті,
Вуха маєм чималі.
«Заводська прошивка» — то дрібниця,
Нерви у порядку, з гумором дівиця.

Тож хай балаканина лине,
А справи — то істина єдина.
Слухай не вухами, а очима —
Дії гучніші ніж вірш або рима.

(с) Бандура А.О.

В мені ростуть незнані квіти,
Їх пелюстки — мов світлий сон.
Вони навчили мене жити,
Вбачати сенс, плести з думок.

Вони росли крізь шум і втому,
Та шепотіли в тиші днів:
«Ми — не для страху, ми — для дому,
Щоб ти відчула світ простим».

Вони світилися у ночі,
Коли тривожив кожен звук.
І кожен лист — мов знак пророчий,
Що в серці бережеться вдруг.

Я вірила. Вони — як очі,
В яких спокійно й тепло стало.
І навіть біль здавався точним —
Не злим, а необхідним станом.

Але з роками щось змінилось —
Хтось підмінив джерельну воду.
В них темная отрута влилась,
Прийшла іззовні, без погоди.

І квіти ті, що світ творили,
Почали рвати корінь мій.
Їх пахощі вже не цілили —
Лише палили в грудях вій.

Зелений стебель став металом,
А пелюстки — мов колючки.
Вони вже не були причалом—
Перетворились на гачки.

Вони росли й несли тривогу,
Що душить все, що в серці є.
Не вчать — лякають, не рятують,
А лиш ведуть в безодню, де…

…де дихати — як крізь тернину,
І світ — розмитий, як туман.
Усе, що мало суть і силу,
Тепер — мов іржа на мечах.

Та я згадала перший запах,
Той колір, що в мені живе.
Не хочу жити у відчаї й страхах —
Я вірю: чисте ще прийде.

Бо тривога — не отрута
Вона — сигнал, вона — жива.
Як без упину будеш пити,
Вона стає, як трута, зла.

Тож я навчуся знову чути,
І відрізняти квіт від шип.
Не все, що проросло у грудях,
Варте, щоб берегти в собі.

В мені ростуть незнані квіти,
Їх пелюстки — мов світлий сон.
Вони навчили мене жити,
Вбачати сенс, плести з думок.

Вони росли крізь шум і втому,
Та шепотіли в тиші днів:
«Ми — не для страху, ми — для дому,
Щоб ти відчула світ простим».

Вони світилися у ночі,
Коли тривожив кожен звук.
І кожен лист — мов знак пророчий,
Що в серці бережеться вдруг.

Я вірила. Вони — як очі,
В яких спокійно й тепло стало.
І навіть біль здавався точним —
Не злим, а просто необхідним станом.

Але з роками щось змінилось —
Хтось підмінив джерельну воду.
В них темная отрута влилась,
Прийшла іззовні, без погоди.

І квіти ті, що світ творили,
Почали рвати корінь мій.
Їх пахощі вже не цілили —
Лише палили в грудях вій.

Зелений стебель став металом,
А пелюстки — мов колючки.
Вони вже не були причалом—
Перетворились на гачки.

Вони росли й несли тривогу,
Що душить все, що в серці є.
Не вчать — лякають, не рятують,
А лиш ведуть в безодню, де…

…де дихати — як крізь тернину,
І світ — розмитий, як туман.
Усе, що мало суть і силу,
Тепер — мов іржа на мечах.

Та я згадала перший запах,
Той колір, що в мені живе.
Не хочу жити у відчаї й страхах —
Я вірю: чисте ще прийде.

Бо тривога — не отрута
Вона — сигнал, вона — жива.
Як без упину будеш пити,
Вона стає, як трута, зла.

Тож я навчуся знову чути,
І відрізняти квіт від шип.
Не все, що проросло у грудях,
Варте, щоб берегти в собі.

А вітер віє?
Виє.
А світ – повія?
Криє.
А ми – то люди?
,,…вряд лі”.
А їх засудять?
Крайні:
Так,ті що скраю,
Це не останні,
Це ті, що можуть,
Це й ті, що крають:
Серце людини – то на частини,
Серце останніх – то на руїни.
А ті руїни – то сім’ї,
А ті руїни – то діти,
А ті руїни – довір’я,
А ті руїни – то квіти.
…Їх вже не буде.
Криє.
Вітер не віє – виє.
– Крайні – то люди?
– Навряд чи.
Бог їх засудить.
А гріх чий?

А вітер віє?
Виє.
А світ – повія?
Криє.
А ми – то люди?
,,…вряд лі”.
А їх засудять?
Крайні:
Так, ті що скраю,
Це не останні,
Це ті,що можуть,
Ще й ті, що крають:
Серце людини – то на частини,
Серце останніх – то на руїни.
А ті руїни – то сім’ї,
А ті руїни – то діти,
А ті руїни – довір’я,
А ті руїни – то квіти.
…Їх вже не буде.
Криє.
Вітер не віє –
Виє.
-Крайні – то люди?
-Навряд чи.
Бог її засудить.
А гріх чий?

Хочу п’яні літні ночі,
Де твій голос забринів.
Я погляну в твої очі –
Збірка квітів та шипів.

Серпень лине невблаганно
Нанівець, до нових днів.
Він вернеться, хай і плавно,
А ось наша юність – ні.

Колись , я йшов по стежці , наче по доріжці,
І дерева високі , наче ясень великий.
І вусленців багато всюди , мов дивовижний шарм ,
І травнева природа , немов розквітає тут усюди.

Квітів , і так багато , наче великі букети,
І тюльпани дивовижні , і красиві рози .
І сонячних кульбаб, чарівних і дивовижних,
І скрізь ,наче бачив,конвалії,мов гарних і душевних.

Вони наче білосніжні,як веселі дзвіночки,
Символ праці , миру та щастя .
І вони такі цікаві , наче полонез французький,
І наче милі вони, немов як цікава киця.

Ці квіти , як великий скарб чарівний ,
Як велика кохана цінність .
Нехай , усі люди будуть такими , як вони
Бо ми усі наче одна людська гідність .

У зоряну ніч, коли місяць світить,
Я подарую тобі лише букет.
Квіти у ньому, як кольорові мрії,
Словами без слів тобі я передам.

Тут троянда червона, як палке кохання,
І символіка її – страсті палкий вогонь.
Лілія біла, як чисте серце небесне,
Спокій і ніжність в душі вона несе.

Іриси весняні, як радість усмішки,
Яскравість кольору – вони тобі дарують.
Орхідея елегантна, як грація в танці,
Таємниця і вроду в серці розкриває.

Значення квітів в цьому букеті велике,
Кожен з них як символ світла й кохання.
Вони відображають почуття та мрії,
Які в серці моїм таїться для тебе.

Отже, прийми цей букет, моя кохана,
Хай квіти у ньому говорять про все.
Я подарую тобі лише букет,
А в серці моїм – найщиріші слова кохання.