Магічний травень

Прийшов місяць травень,
Я пірнаю в зелену га́вань,
Милуюся гілочками калини,
А рижий павучок плете павутини.

Десь у садку співає соловейко,
Радіє душа і моє серде́нько,
У квітнику все цвіте і буяє,
Магічний травень мене звеселя́є.

Іриси квітнуть різнокольорові,
Жовті, фіолетові, сині і пурпурові,
Нарциси із листочків виглядають,
Ніби з ірисами в хо́ванки грають.

Трояндочки як цариці поставали,
Всім радість і любов дарували,
Зацвіли пишні квіточки спіреї,
Стоять в білих сукнях, мов наречені.

Блакитний, щасливий і розкішний,
Білий, рожевий, синій і пишний,
Зустрічає прекрасний пан бузок,
Із бджілками танцює свій танок.

Який же чудовий травневий садок,
В нім повні кетяги пахучих і різних квіток,
Приваблюють і манять всіх діто́к,
Комашок, мурашок, жучків і різних пташо́к.

15.05.2023. С.М. Онисенко

#поглядидуші

Він часто дарував для неї квіти -
Вона любила квіти чарівні.
Чи то ромашки, чи то першоцвіти...
Але троянди - то улюблені її.

Він дарував червоні, бо любив,
Вона ж то знала! І букет приймала.
Щодня розкішну красоту носив,
Бо думав він - вона його кохала.

Вона ж любила квіти - не його,
Бо серцю не накажеш, як у книжці.
А він носив букети знов і знов -
Троянди ніжні для своєї квітки.

А потім він приніс їй жовті квіти -
П'янкі троянди та чомусь сумні ...
Він зрозумів - не можна так любити,
Коли нема цвітіння у душі.

І він пішов... Вона ж чекала квіти!
Рожеві квіти! Смуток на душі:
Нема його - й троянди вже не тішать...
Лишились тільки гострі колючки...

Запахло весною, радіється люду,
І вишні нарешті в садку розцвіли.
І гамір, і сміх, дітвора скрізь і всюди
Не може натішитись нашій весні!

Та й Мурчик не проти весняних листочків,
Й радіє всім квітам й пахучим гілкам.
Ще б пак! Йому добре сховатись нарешті
Не десь там, під снігом, а в морі тепла!

Тепла і краси, де наш Мурчик гуляє
Як принц, або лицар, чи просто юнак!
Він голову вище задер, ніби знає,
Що він - то є красень, що він - не простак.

Біленький гуляє по гілці вишневій,
Мурчить так поважно, як бравий співак!
А потім стрибає ще й на яблуневу...
То Мурчику добре живеться ось так!

Ой, добре живеться і Мурчик то знає,
Нічого не зробиш - він то заслужив!
Ну все, він пішов, бо ж часу не має -
Ще гілки черешні він не дослідив!

Як я люблю весну зеленокосу!
Її прихід на крилах дощових!
Крізь сірі хмари і пелену холодну
Все розмальовує в барвисті кольори.

Весна так полюбляє все зелене!
Зелені квіти й трави у садах.
В квітковій сукні, ніби наречена,
Вінок зелений вбрала мавка весняна.

А наші квіти! Радість то очам!
І серцю ніжні почуття любові!
Так хочеться, щоб квітнула земля,
Бо там де квіти - там немає болю.

Бо там, де квіти - там цвіте весна,
Птахів там відголосся тихе щебетання.
Там, де природа наша ожива -
Приходить спокій, радість і кохання.

Рожеві, білі, сині і червоні,
Жовтенькі й голубі, багряні кольори.
А ще - тендітно-ніжні волошкові!
То є багатство нашої весни!

Як я люблю весну зеленокосу!
Її, таку прекрасну й гомінку.
Ми так чекали нашу милу гостю!
Я так люблю її, красуню запашну.

Весняне сонце по-іншому сідає,
По-іншому світає навесні.
Природа тихо-тихо оживає,
В навіть сняться зовсім інші сни.

А як інакше!? Любо так на серці,
Коли проміння в шибку загляда,
Коли вишневим ніжним білим цвітом
Садок біліє - то прийшла весна!

А як ми всі чекали на весну!
На тепле сонце, на крихку надію!
Як перша квітка тягне пелюстки,
Щоб від землі черпнути трохи сили.

Для нас весна, немов ковток повітря,
Неначе струмінь віри у життя.
Крізь темряву - легкий промінчик світла,
Який провів би нас у тихе укриття,

В якому затишно й спокійно ніби вдома,
Де купа квітів, водоспад тепла.
Від радості - легка солодка втома
І тут ніхто не знає, що таке "війна".

Де б таке місце на землі знайти!?
Колись так було добре в рідній хаті...
Колись, коли ракети не гули
І поки не прийшли нас "визволяти"...

Нам би весну у серце повернути,
Нам би надію поселити в дім...
Та головне - ніколи не забути,
Що найдорожчий скарб в житті - то мир.

Він часто дарував для неї квіти -
Вона любила квіти чарівні.
Чи то ромашки, чи то першоцвіти...
Але троянди - то улюблені її.

Він дарував червоні, бо любив,
Вона ж то знала! І букет приймала.
Щодня троянди ніжні він носив,
Бо думав він - вона його кохала.

Вона ж любила квіти - не його,
Бо серцю не накажеш, як у книжці.
А він носив букети знов і знов -
Троянди ніжні для своєї квітки.

А потім він приніс їй жовті квіти -
Троянди ніжні та чомусь сумні ...
Він зрозумів - не можна так любити,
Коли нема цвітіння у душі.

І він пішов... Вона ж чекала квіти!
Рожеві квіти! Бо зрозуміла враз:
Нема його - то й квіти вже не тішать...
Лиш поруч з ним вона трояндою цвіла...

Моє рідне село... Квітень. Весна - в самому розпалі.
Малесенька дівчинка... Над дорогою - гірський схил...
Там фіалочки розгубили красиві й духмяні коралі.
Відстань швидко долають ніжки з усіх сил.

Перед дитиною відкрилась неймовірна краса.
Мініатюрні чарівниці манять, ваблять її зір.
Чудодійний запах підсилює й вранішня роса.
Блаженна природа. Фіалки - дуже тендітний витвір...

Наша місцевість - заквітчана, багата на красу.
Вдало доповнюють пейзаж низькорослі красунечки.
Дівчинка всміхається. Робить веселу гримасу.
Пестить оченятками запашні пелюсточки.

Налічила їх всього п'ять: дві - вгорі, три - внизу.
Зачарований погляд - на фіолетове забарвлення.
Подорослішає, стріне багатоколірну, білу, жовту, голубу,
Але той фіолет зі запахом - найбільше задоволення.

Фіалочки заворожили душу на все життя.
Вони - скрізь, але в пам'яті - саме той схил гори.
Тепер там - зарослі... В те минуле нема вороття.
Нема на тім шкарбі первоцвітів й зачарованої дітвори.

Любов до природи - закладена з дитинства.
В дорослому житті відлунюються його фрагменти.
Ті фіалочки - сповнені неймовірного чаклунства.
З віком все більше згадуються такі милі моменти.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Потаємно викладу в маленькому вірші
До польових волошок одвічну любов.
Їх делікатні, чепурненькі суцвіття-чаші
Романтичну душу розхвилювали знов.

Яскраво-сині, білесенькі, блакитні та рожеві
Вклоняються сонцю на вільних просторах.
Фіолетові, жовтесенькі, бордові й червоні -
На узбіччі доріг та узліссі, на берегах рік, у горах.

В Україні ультрамаринові волошки мережать
Посіви зернових: жита, ячменю та пшениці.
В ландшафтних дизайнах веселково манять.
В садочках і на клумбах - теж улюблениці.

Трав'янисті рослини - з родини айстрових
Є в південному та помірному поясі Європи.
Все життя - в захваті від волошок польових.
Довіра, вірність, простота - їхні символи.

Вродливі квіточки в посівах злаків - бур'яни.
В їх очах - синь, голубінь неба... Очей не відвести...
Неповторною красою манять вони.
З липня та до кінця літа можуть цвісти.

Листя має аромат гвоздики, лимона, м'яти.
Милі волошки - лікарські рослини, медоноси.
Зовсім невибагливими вважаються квіти.
Люблять сонце, дощі й вранішні роси.

Лік різновидів й сортів йде на сотні
Та деякі, на жаль, занесено в Червону книгу.
Скромні лучні... Ефектні декоративні...
Вони ніжно запрошують до приємного діалогу.

Витончені пелюсточки сплітають віночки.
Вклоняються небесам, несуть радість.
Дякую природі за такі даруночки.
Волошки символізують красу й молодість.

На українських теренах волошкові узори
Навіюють романтику, освіжають подих.
Несуть світу відлуння війни, наш біль і подвиг,
Силу, красу мудрої нації та її непокори.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Я хочу літа ... Квітів повно хочу!
Полів пшеничних, житніх колосків!
Щоб раннім ранком, теплою росою
Пройтись по стежці в сад, який розцвів.

Щоби босоніж бігти по садочку
І милуватись небом голубим.
Щоби зірвати у саду ромашку
І аромат вдихнути запашний.

А ще б і чаєм із ромашки смакувати.
Духмяним, вітамінним! Смакота!
До чаю б можна ягід назбирати
І з легкістю літати у думках!

Думках приємних, радісних, щасливих...
У небо глянути й поринути у сни.
У сни, де дні і ночі наші мирні,
У сни, в яких нема ні крапельки біди...

Яке ж то літо щедре на надію!
Які ж ті квіти щедрі на красу!
А наше серце так чекає мрію -
Добро здолає горе і війну.

Весна - то не тільки лиш проліски,
То не тільки пташки та їх спів.
Розцвітає жовтесеньке сонечко,
Жовтий братик весняних братів.

А брати - то підсніжники білі,
Вони люблять нарциса красу.
Пелюстки його ніжні, красиві
Так чарують і манять весну.

Квіти жовті весна поливає
І дощем, й навіть снігом щодня!
Та нарциси попри все розцвітають!
Їм холодна весна не страшна!

А нам тепло та любо на серці,
Споглядаючи жовту красу.
Ніби чисті тендітні озерця
Зазирають в душі глибину.

Бо ж нарцис - гордий, ніжний, незламний
Й не боїться красу показати.
Крізь сніжинки холодні, "весняні"
Він цвіте, щоб людей потішати.

І потішив! Жовтенька голівка
Немов сонечко власне в садочку.
Біля нього листки розпускають
Його син та красунечка- дочка.