Я йшов крізь ліс, де мовчали дерева,
Де місяць ковзав по чорних стежках.
Там вітер шептав про давні химери,
Там тіні ховались в глибоких ярах.

І раптом — погляд, холодний, колючий,
Як ніж, що торкається голої шкіри.
З кущів, де панує нічна темнота,
На мене дивився самотній вовчисько.

Його очі — дві прірви, два глибокі світи,
Де схована мудрість і дика свобода.
Не страх у них був, не спрага вбити,
А правда, що лунає без жодного слова.

Я завмер. Він теж. Дві душі у мовчанні,
Дві долі, що зустрілись на гострому краю.
Він знав, що я чужий у цих хащах,
Але я не відчув у ньому ворожості.

Вовк зробив крок, мов тінь, мов видіння,
І вітер затих, наче слухав його.
Потім розвернувся, розчинився у млі,
А я стояв ще довго, вловлюючи подих.

Ця зустріч не стала боєм чи втечею,
Не стала легендою, піснею чи казкою.
Лише мовчазним знаком десь вічно у серці,
Що вовк не боїться… а ти?
Я вдихнув глибоко, мовивши тиші,
Що, мабуть, цей вечір залишиться вічним.
Не кожен зустріне погляд звіра,
Що знає, де правда, а де лише крик.

Його слід розтанув у чорній траві,
Як попіл, що вітер зриває без жалю.
Та в пам’яті серця той погляд застиг,
Як лезо, що світить у сутінках даллю.

Я рушив уперед, але щось змінилось,
В мені щось ожило, мов вовчий інстинкт.
Я знав, що цей світ не про силу тілесну,
А про тих, хто не гнеться, хто зберігає свій ритм.

Бо вовк не тікає, не просить, не плаче,
Він йде там, де шлях лише гострі ножі.
Він знає, що ніч не для тих, хто незрячий,
А для тих, хто навчений бачити в ній.

І, може, колись на іншому шляху
Знову відчую той погляд суворий.
Та знаю одне: якщо буде бій,
Я стану, як вовк, — мовчазний, але гордий.