Не жени

А сонце сходитиме і заходитиме, як завжди,
обпікатиме землю й таких, як ми,
і кожен ставитиме на планеті свої вперті сліди,
і всі, як завжди, тремтітимуть від появи зими.

І серце ритм змінюватиме від блиску очей,
і кров цебенітиме в жилах, немов жива,
і ти так само чекатимеш доторку до своїх плечей,
і так само сходитиме навесні трава.

І пісня звучатиме доти, допоки є слух,
і нерви зриватися будуть (зазвичай восени),
і все буде жити, звичайно, допоки є рух…
от тільки тримайся дистанції і, дивись, не жени!

Поговори зі мною чи то тихо, чи то неспокійно,
просто, відкривши рота, звуки видавай,
хочу живу розмову, не через мобільний,
поговори зі мною, щось розповідай.

Поговори про те, що десь тривожить душу,
про те, що болем розриває на шматки –
я вислухаю все, я хочу й мушу
тебе почути, бо пройшли віки.

Кажи усе, що можна говорити,
давай, погнали, виливай слова,
твій голос просто неможливо не любити,
він «Спазмалгон», якого потребує голова.

Поговори про що завгодно, навіть про погоду,
хоча я знаю, що дощі ідуть,
ти підібрала всі мої паролі й коди,
твої слова завжди мене знайдуть.

Три поцілунки

Він для неї багато писав і багато творив,
він співав так багато для неї і брав акорди,
він останній окраєць хліба для неї щодня ділив,
він відрікся від слави для неї, забувся про гордість.

Він її малював у своїх чорно-білих снах,
розбавляючи фарби, які вже давно засохли
і шукав кожне слово для неї в затертих книжках,
викидаючи геть з голови непотрібний мотлох.

Він для неї нічого в житті своїм не шкодував,
він віддав все до крихти для неї і навіть більше…
Свою душу на три поцілунки п’янкі проміняв,
ці поцілунки його і понині тішать.

Він її цінував, а тому відпускав,
не питаючи де вона всі роки ці літала.
По поверненні тричі, як завжди, її цілував,
і вона його тричі у відповідь теж цілувала.

У вірах і тінях душі таємних,
У розмаїтті вогнів і мрій відвічних,
Обираю тебе, мій зірко ясна,
Мов долонь в серце, щирою палкою.

Ти, що линеш зі снів моїх безсонних,
Срібною струною линеш, весняною.
І пеленою мрій обвіюєш світ,
Моїм духом, вічно молодим і святим.

Ти – моя королева , з весняною зорею зійшла,
Мелодією душі відгукнулася.
Ти, як вітер, що ллється в полонини,
Розбурхуєш в серці моїм океани.

Обираю тебе, моя вічна принцеса ,
Що в серці горить, мов свіча в ніч пізню.
Ти, як ріка, що бурхливо несешся,
У мені живеш, вічно магнітним і смілим.

Твої очі – море, безмежне і чисте,
Де відбивається місячна сніжність.
Ти – моя пісня, яка лине в небо,
Мов птах вільний, мрійно крила розмірні.

Обираю тебе, моя кохана,
У вічних просторах, де час безкрая.
Ти – моя віра, моє світле проміння,
Що розквітає в душі моїй весною.

Нехай тепло твоє в серці моїм плеще,
Нехай мелодія твоя мене ніжить.
Обираю тебе, мій світлий вогняний,
Ти – моя вічна мить, моя доля, мій вогонь.

У серці моїм, як весняні квіти,
Таємниця кохання лине як мелодія.
Я кохаю тебе, моя квітко, моя мріє,
Ти — вогник, що світить у темряві ночі.

Твої очі, як озера синьо-глибокі,
Де відбивається моя душа, моя туга.
Твій посмішка, мов промінь сонця вранішнього,
Розтоплює лід у моєму серці, мов у лузі.

Твоя ніжність, мов шелест листя в весняному лісі,
Наповнює мене теплом і надією.
Твої слова, як ніжний спів солов’я,
Звучать у моїй душі, як найкраща мелодія.

Я кохаю тебе, моя квітко, моя родзинко,
Ти — моя радість, мій вірний компаньйон.
З тобою я відчуваю себе живим,
Бо ти — моя кохана, моя вічна пісня.

Нехай наше кохання буде як весна,
Що оживляє землю новим життям.
І нехай воно квітне, як найкрасивіший сад,
Бо я кохаю тебе, моя квітко, моя радість!

У серці моїм, як зірка на небі,
Ти, моя кохана, завжди зі мною тут.
Світло твоєї душі, ніжне і ясне,
Заповнює життя, мов чарівний ласощі.

Я завжди вірю в тебе, моя мила,
Ти — моя опора, моя найбільша сила.
У важкі часи та в радісні дні,
Ти — моя порада, мій вірний співник.

Твої очі, мов вікна в безмежність,
Відкривають для мене нові горизонти.
Твій голос, як музика небесна,
Розноситься в серці моїм, як мелодія весняна.

Тому я завжди вірю в тебе, моя кохана,
У твої долоні вкладено моє щастя.
Ти — моя надія, моя вірна зоря,
Я завжди буду кохати тебе, моя дорога.

У серці людини, як світанковий промінь,
Любов розцвітає, як квітка на весні.
Велика сила, що в серцях заглиблена,
Любов — вогник, що в нас вічно запалений.
Іде вона через час, як ріка в долину,
Любов надійна, як високе гориноння.
Сплітає ниті долі, мов дивний роман,
Любов — відданість, наче світанковий вранці.
Летить, як птах в небесах, в невідомий світ,
Любов невгамовна, як вітер в степу широкий.
Обіймає серця вперше і завжди,
Любов — найкраща доля, надія, що в серці.
На шляху життя як зірка провідна,
Любов світить, ніжно, як місячна світлина.
Співає пісню кохання, мов соловей,
Любов — мелодія, що несе щастя в світ.
Заплуталась в нитці долі, мов казка,
Любов — чарівна історія, що триває.
Шепоче вночі на вулицях міста,
Любов — таємниця, що зігріває, як свічка.
Не знає кордонів, не знає меж,
Любов — мости, що сполучають країни душевні.
Вогник, який горить в найглибшій печері,
Любов — велика сила, що здатна перемогти.
Спинити її не можна, як весняний потік,
Любов — невпинна, мов весняний рік.
У світі непевностей і змін,
Любов — впевненість, що залишається навіки.
Так нехай лунає ця пісня про любов,
Про велику силу, що в серцях населяє.
Бо, де є любов, там світло й тепло,
І велика сила, що називається любовʼю

У світі нашому, як в стародавній казці,
Ми всі, як брати, частинки великої родини.
Тут серця наші, ніби зірки на небі,
Та наші долі, мов ріки, зіткані в мережі.

Спільно ми йдемо крізь туман і вітри,
Під сонцем світлим, і в години холоду.
Бо ми не самі, ми єдині у зусів,
У кожному з нас живе одна велика душа.

І хай ідеально не вийде все в нас завжди,
Бо кожен з нас – це історія й відмінність.
Та разом, як родина, ми міцніші, ніж стіна,
У єдності й мирі, щасливіше життя наше.

Нехай любов і добро завжди нас спіткає,
Віддаймо серце і допомогу в руки відкриті.
Бо одна велика родина – це не просто слова,
А моральні цінності, що підтримують нас завжди.