О тихі верби,
Що золотом шепочуть із туманів,
У безтурботті вбралися в коралі
І світ мені поламаний відкрили,
Дали чесноти, виплекали крила
Й на них тепер несуся відурання.
Ті тихі верби
В безвісті стояли і соловей
Із піснею своєю
Жахасний страх від мене відганяли,
І тільки листя падало з дерев,
З високих до небес міцних дерев,
Що силою своєю заряджали.
Та й нині я стою у верболозі,
Понад яким ріка стрімка тече
Із гір в діброви, з лісу на рівнини
Та й водоспадом йде з тремких кичер.
Нема в уяві й в дійсності хвилини,
Котру тепер оспівую рядками,
Затягуються незатяжні рани,
Й рождаються собою всякі рими,
Тож гімн красі пестливо написався
Тим тихим вербам, річці, солов’ю,
Кичерам і застиглому гаю
І знову в голові я промовляю:
О тихі верби…

Настала осінь, й небо затягнула хмарами,
Укрила ліс червоно-золотими барвами.
То свище, то затихне вітерець.
Якийсь художник візьме олівець,
Сяде десь посеред парку,
Візьме чистий аркуш у руки
Й почне шедевр малювати.
Поет в цей час все рими підбирає,
То закреслить щось, то знов напише.
Описує все те, що відчуває,
Коли на землю опадають листя вишні.
Там, за вікном, він бачить чудеса,
Поряд стоїть гаряча чашка чаю,
Останні у рядку слова: «Яка краса!»
Напише, й заново усе перечитає.
Для когось осінь радість принесе,
Комусь вона навіє сум.
По-різному сприймаємо ми все.
Осінь – пора високих дум.

У вічному танці дивовижної природи,
Де зорі співають нам мелодії вічності,
Де річки в’ються, мов нитка життя,
І ліси шепочуть таємничі слова.

Чиста краса в природі, ніжна й безмежна,
Ллється росами на пелюстки квітів,
Вітер ніжно грає з віттям дерева,
І сонце височить в небесах ясних.

Океан шумить своїм вічним співом,
Пташині пісні линуть в небокраї,
Гори велично стоять серед світу,
І ріки текуть у невичерпну даль.

Така краса, неповторна та чиста,
Віддзеркалюється в очах людини,
Щоб ми бачили усю її велич,
І зберігали її назавжди в серці.

О, чиста красо, дивовижна природа,
Ти наш найбільший скарб, наша надія,
Ми пильнуватимем за тобою завжди,
І будемо любити тебе безмежно.

У світі, де квіти розцвітають у полі,
Де ріки течуть чисті та гіркі солі,
Там краса чиста, як ранкова роса,
Що блищить на сонці, ніжна й неповторна.

Краса чиста, як усмішка дитинства,
Що зігріває серце, мов найтепліша свіча.
Вона відбивається у краплинах дощу,
І відчувається в теплі весняного проміння.

Це краса горілких барв казкового лісу,
Де кожна стежка веде до нової мрії.
Це краса вільної пташини в небесах,
Що кружляє над полями, вільна, мов вітер.

Краса чиста, як слізка радості на вустах,
Що розквітає усюди, де звучить музика.
Вона піднімає душу, мов крила на вітер,
І вчить нас бачити красу у кожному кроці.

Нехай ця краса чиста сяє завжди в нас,
І нехай ми бачимо її у всьому навколо.
Бо краса чиста — це найвища нагорода,
Яку дарує нам життя, як подарунок від Бога.

На березі озера, де трави зелені,
Де вітер шепоче та вода сяє ясно.
Там спокій і тиша, мов казковий світ,
Де душа знаходить спокій, мир і злиття.

Відбивається в озері неба синій світ,
І зірки в ньому відображаються вірно.
Лунає спів пташиний, мов чарівна пісня,
Що звучить в серці, як найніжніший мрія.

Озеро — це дзеркало, що відбиває красу,
І душа занурюється в його глибину.
Тут час зупинився, течія мов змісток,
І серце відчувається вільним, як птах.

Озеро — це природний дарунок нам,
Що надихає нас на великі подвиги.
Нехай його краса буде вічною,
І нам завжди буде з ним зв’язок тісний.

• Твір:

  На картинці світу, де кольори грають,
  Краса природи, як казка, розцвітає.
  Ліси, як килими весняні , великі ,
  І квіти розквітають, мов весняні сни.

  Гори велично стоять, як сторожі небес,
  Спостерігаючи за світом внизу, в безмежність.
  Ріки течуть, як вірші лагідні і весняні,
  Несучи мелодію природи у своїх водах.

  Небеса, наче полотно блакитне, безкрайнє,
  Де сонце зігріває, мов мати ласкава.
  І в кожній зірці та блакитному просторі,
  Краса світу вражає, даруючи емоції.

  Кожна тварина — перлина у природному вінку,
  Звуки лісу — мелодія, що тішить вуха.
  Земля весь світ в обіймах своїх тримає,
  Краса природи — великий подарунок для нас.